Розділ «ЯР Роман»

Костюк обернувся до мене — мов до свідка:

— Шо б же я робив? Стояв і млів під стіною... Моя ж карабіна не в мене, а нагорі... Ну й...

— А де пан поручник узяв пістолет?

— Де! Витяг та й...

Лейтенант швидко подивився на мене й знову сказав:

— Обидва вбиті кулями з «вальтера», калібру шість тридцять п'ять. Це вам відомо?

Костюк стиснув плечима:

— Хіба там додивляєшся?

Газе вдруге глянув на мене й запитав:

— Що ви на це скажете, пане підпоручнику?

Я не знав, що на те сказати, бо в мого шефа був не «вальтер», а великий парабелум. Однак же це, видно, не хвилювало Костюка, він обізвався, хоч його й не питали, і цим самим дав мені змогу подумати:

— Це вже я не знаю, де він узяв той наган, бо в нашого шефа таки «вальтер», германський, шість тридцять п'ять.

— Я не вас питаю, — гримнув на нього лейтенант Газе, але я вже знав, у чому справа.

Я сказав:

— У нас пістолети однакові. Пан поручник мав два й один подарував мені.

— Де він його взяв?

— Не знаю. На початку війни зброя валялася де завгодно, під кожним кущем.

Я крізь туман подумав, що випадково потрапив у ціль, бо Газе переглянув папери акту й зовсім байдуже перейшов до іншого питання. Значить, Костюк передбачив усе, навіть «вальтера» знайшов десь і поклав до кобури вбитого Афіноґена. Тепер мені стали ясні й оті незрозумілі тоді маніпуляції Костюка, коли він почав розтирати мертвому Антонові деформовані мотузкою руки. А потім, підійшовши до мене, він сказав: «Дай наган. Не бійся». Я байдуже простяг йому спітнілу, слизьку зброю, він витяг магазин і здивовано промовив: «Ні одного патрончика...» Так, патронів до мого «вальтера» в мене було чотири штуки, і я, мабуть, стріляв до останнього. Костюк почав плювати на пістолет і старанно терти його полою сукняного кітеля, а мені в голові майнула думка, що він, можливо, повівся б тоді, на самому початку, й не так, якби знав, що в мене вже не лишилося жодного набою. Костюк довго тер пістолет, тримаючи його крізь другу полу кітеля, тоді вклав спершу в м'яку, мертву руку Афіноґена, далі проробив те саме з Антоном і там і лишив його — біля розігнутих пальців Яголи. Потім же, коли ми, відвівши дядька Йовхима до його камери, піднялись нагору, Костюк сходив у кімнату чергових і за хвилину приніс такий самий «вальтер», як і мій. Цей пістолет він теж старанно вишмарував, постиравши з нього всі свої відбитки, до яких не забув би придивитися слідчий, і сказав: «Я на пустирі вбив кота з нього й ще не почистив. Усе як треба».

Лише тепер я збагнув увесь хід логічної думки Костюка, і мовчки подякував слідчому, який майже нічого не питав мене.

Газе почав цікавитися нашими з Афіноґеном стосунками, та я вже відповідав неуважливо й одбувався потиском плечей або ж односкладовими словами.