Розділ «ЯР Роман»

— Чуєш, не треба, шефе... Шефе!... Ми все зробимо, чуєш, опусти... Не треба... Скажемо, шо то він, чуєш...

Я мало не впав на Яголу і схопився за нього руками. Тіло безвільно загойдалось, і я без особливого здивування констатував, шо воно мертве. Голова теліпалася на в'язах, мов груша, і додолу з неї бігла, розтікаючись біля моїх ніг, яскраво-червона нитка крови. Я відійшов до порога й знесилено сів на цемент.

А за два кроки від мене стояв дядько Йовхим. Мені було так байдуже до всього, що я тупо дивився майже незрячими очима й на нього, і на Костюка, який квапливо розв'язував мотузку, перше біля кільця, тоді коло Яголиних рук. Ягола м'яко тицьнувсь обличчям у клейку червону, калюжу, як і тоді, коли ще був живий. А Костюк заходився невідомо нащо розтирати йому набряклі й поранені зап'ястки, у які поврізувалася мотузка.

За чотири роки каторги на моїх очах померло безліч людей, але їхня смерть не приголомшила мене так, як смерть Антона. Я знав — мені конче необхідно довідатися, згадати, нащо Костюк робить усе оте, нащо термосить мертвого, та жахлива байдужість, немов тягуча запона сірого туману сповила мене всього — і очі, і розум, і бажання напружити пам'ять, і ті сили, що в'яжуть докупи людські думки, падаючи їм стрункости й логіки...

Нас викликали до комендатури — мене й Костюка. Це був справжній допит, і ніхто з присутніх не намагався вдавати з нього щось пристойніше чи більш невинне. Ми сиділи на стільцях, а Газе був за полірованим дотом свого столу. Віддалік стояв комендатурський перекладач. Навіть оця незначна деталь підкреслювала офіційність нашої розмови. Іншим разом лейтенант залюбки розмовляв би зі мою без тлумача.

Голоси долинали до мене якимись маленькими й нереальними, і самі люди, що розмовляли по черзі, теж були маленькі, мов іграшкові. Цей психічний стан був мені добре знайомий ще з тридцять сьомого року, та й з пізніших часів каторги, але він чомусь не лякав мене, далебі й не бентежив. Мені було байдуже, про що тут мовилося й що могло стати наслідком розмови. Дивувало тільки, як я потрапляю відповідати на всі запитання лейтенанта.

Лейтенант Газе застеріг:

— Прошу говорити стисло й конкретно.

Я розтулив вуста, проте він підніс долоню:

— Не вас питаю, пане підпоручнику.

Заворушився Костюк:

— Мене?.. Та як... Він, значить, Ягола Антін, мовчав і мовчав і не хотів нічого казать, а він, значить, шеф, ну... шмагав його. Питає: «Вспомнил?» Той мовчить. Шеф за бича. Тоді ще питає: «Вспомнил?» А той мовчить. І мовчить, і мовчить, тоді каже...

Костюків голос хрипів, ніби тріснутий глечик.

— Тоді каже: «Розв'яжіть руки». Шеф питає: «А скажеш?» Той каже: «Скажу». Шеф каже мені: «Развяжи ему руки». Я скинув вірьовку з кільця й зробив, як він хотів. «Ну, — каже, — говори!» — До того. А той каже: «Хай оці вийдуть, тоді». Шеф каже...

Тлумач упівголоса переклав лейтенантові слово в слово й лейтенант уважно дивився на Костюка. Після тієї жахливої події минуло менше доби, і я теж дивився Костюкові в рот. Він розповідав дуже правдоподібно, ще й руками допомагав у найдраматичніших ситуаціях, а все ж було зовсім, зовсім не так.

— Шеф каже: «Говори при них». А той каже: «Ні, — каже, — при їх не скажу». Шеф каже до мене й до нього, — Костюк показав у мій бік великим пальцем, — каже: «Отойдите к окну. Не слышите, — каже, — нам с Антоном Ивановичем поговирить надо!» Ну, ми відійшли. А той узяв шось таке шептать, шо й не добереш. Тоді шеф каже: «Не слышу», а той каже: «Шо я, кричатиму?» І шепотить собі під ніс. Шеф нахилився нижче, а той хвать за наган та на нього. Шеф став і рачки, рачки до стіни, а той бах, бах — і готово. Тоді він узяв, — Костюк знову тицьнув одчепіреним великим пальцем у мій бік, — та тільки бах-бах, ну й готово.

Костюк замовк, і лейтенант підохотив його:

— Далі!

— А шо ж далі? Якби не він, то...

— А чого ж ви стояли й дивилися?