Розділ «ЯР Роман»

Поліцай кинув йому ключ під ноги. Залізяка брязнула об цемент і спинилась тільки в кутку. Афіноґен підібрав її й поклав собі в кишеню. Я не знав, що він зараз робитиме, і дивився на дядька Йовхима Дерезу. Йовхим стояв, утупившись у підлогу. Щоки його заросли густою сивою щетиною, обличчя було бліде й неначе кам'яне. Афіноґен підступив до нього й тричі клацнув щелепою:

— В'от! Видишь? В'от! Сейчас и не так'ое увидишь. А потом и тебя...

Він майже пострибав до Яголи, ухопив чорний гумовий шланг і залящав ним по скривавленій спині Ягоди. Широко роззявляючи рот, Антін захрипів — голос його геть зірвався. Афіноґен ударив кілька разів і спитав:

— Говорить будешь?

Відповіді не було. Ягода притих. Афіноґен знову вдарив його кілька разів і знову Ягола зайшовся глухим хрипотом.

— Скажешь?

Так повторювалося з півгодини, а може, і менше, бо я втратив чуття часу й простору, і тільки дослухався тих болючих молотів, що гатили мені в скронях, тоді перейшов на чоло, а далі взялися до потилиці. Я був на межі якогось апоплексичного удару й чекав, коли впаду й розіб'юсь об підлогу, мов старий череп'яний глечик. Афіноґен шмагав Антона, і зі спини в того летіли маленькі блискучі бризочки. Часом вони порскали вгору, і я бачив їх проти заґратованого віконечка.

Потім я мов крізь сон почув тихе й хрипке:

— Грицько...

— Как'ой? Как'ой Грицьк'о? Говори!

І знову бризочки сяйнули проти шибки.

— Гала... Гала... бурда...

І певно, у мені жила чиясь інша сила й інша воля, і чужі вуха слухали ті слова, і чужі нерви керували моїми м'язами, я налапав у кишені шерхку й холодну ручку «вальтера», і пальці мої зсудомилися на ній, аж затерпли. Я побачив широко розплющене око, яке злякано дивилося на мене, злякано й водночас ніби здивовано, бо коли людина перебуває на зламі життя й смерти, зраджують насамперед нерви, втрачає пружність ота сила, яка досі координувала твої дії й твої подуми, і кожен орган чуття й руху починає жити окремо, сам по собі, і око більше не знає, що робитимуть руки чи яке слово злетить наступної миті з язика. Те Антонове око немов попереджало мене, що воно більше не має волі й що настав край усьому. Афіноґен допитувався далі, чергуючи запитання з ударами, і тепер Антін уже остаточно втратив владу й над язиком, і над розумом, і тільки око ще зирило на мене, лише в ньому зберігся останній заклик, і прохання, і розпач. Афіноґен, шмагнувши гумою по закривавленій спині Антона, схопив його за чуба й почав кричати просто в обличчя:

— Кто еще!... Кто еще, говори!

Антін прохрипів, не зводячи з мене ока:

— Ахванас...

Я витяг руку з кишені, не розчіплюючи пальців, і натиснув на гачок. Афіноґен рвучко повернув голову, на мить застиг, а тоді присів і почав рачки відповзати в куток, у темний куток за важкою бетоновою підпорою. Я натиснув на гачок удруге й утретє, пальці мої стискались, мов у хворого на танок святого Віта, по тому пролупав і четвертий постріл. Мені було дивно спостерігати, як Афіноґен, спершись на кісточки пальців, опустився на сідницю, далі вмостився зручніше, випростав ліву ногу, потому й праву, по тому торкнувся потилицею сірої вогкої стіни, почав повільно, дуже повільно хилитися набік і раптом, як ніби роздумавши, упав і вдарився скронею об підлогу. Голова його так лунко дзенькнула, наче металева, пальці обох рук широко розчепірилися, усе тіло здригнулось і затихло, і пальці почали помалу стулятися в п'ястуки.

У протилежному кутку щось ворухнулось, я подивився туди й побачив Костюка, який стояв, щільно притулившись до підмурка. Я ступив туди крок і другий, між нами й досі висів Антін, прип'ятий до кільця мотузкою. Треба було якось обійти його, та я не знав, як це зробити. Костюк удруге заворушився й проказав своїм хрипким голосом:

— Не треба, шефе... не треба...

Я не знав, про що він каже, тоді глянув на пістолет і здогадався. Цівка мого «вальтера» тремко дивилася просто в вічі Костюкові, і пальці самовільно сіпалися.