Розділ «ЯР Роман»

— Давай! — крикнув начальник.

Костюк підібрав з підлоги метровий шмат гумового шланга, на який я не звернув був уваги, і почав розмірено бити Яголу. По спині в мене спершу пробігли мурашки, і лише після цього перед очима виникли образи Кості та його начальника Семена Семеновича. Антін Ягола попервах тільки стогнав, по тому крикнув, аж мені серце зайшлося, а далі почав розтинати моторошними криками холодне повітря камери за кожним ударом. Тіло його вкрилося рожевими стежками, які поволі набрякали й червонішали, армований шланг посвистував у повітрі й лящав пострілами, а Ягола несамовито кричав. За кожним помахом Костюкової руки в мене здригалися м'язи, наче я опинився в київській Лук'янівській тюрмі й та гума вбивала моє тіло.

Хвилин за десять Афіноґен гукнув:

— Достаточно!

Костюк пошпурив своє знаряддя додолу й витер полою кітеля геть спітніле чоло. Ніздрі його спрагло роздимались. Афіноґен підійшов до Яголи й підняв за чуба його звислу голову:

— Ну, голубчик, вспомнил?

Дивлячись на нього широко розплющеними очима, Антін лише сапав.

— Ну, вспомнил?!

Той не сказав і слова.

— Тебе что — уши заложило?

Сіпнувши головою, Антін випручав її з Афіноґенових рук і почав одхаркуватись. Афіноґен гидливо сахнувсь, і коли Антін трохи заспокоївся, знову спитав:

— Ну, вспомнил?

Той покрутив головою.

— Давай еще! — гукнув начальник поліції Костюкові. — Помоги ему вспомнить!

Костюк підняв з підлоги гумовий шланг і заходився знову стьобати ним Антона. Антін кричав і вив, як звір. Набряклі шмаговини почали тріскатися, і пирснула кров, повільно забарвлюючи шкіру. Мене аж тіпало. Я вже не зважав на те, дивиться на мене Афіноґен, чи не дивиться, і лише згинався за кожним ударом лункого гумового бича. Від ляскоту, криків і нудного, паморочливого смороду крови в голові в мене мов гатило кувалдами.

Афіноґен схопив Костюка за полу й відтяг од Антона. Крики припинилися, перейшовши у хрипкі стогони.

— Вспомнил?

Антін стогнав, повисши на викручених догори руках лантухом. Афіноґен крикнув несамовитим голосом:

— Еще ему!

Костюк почав ляскати знову, і знову, Я гола закричав, ніби смертельно поранений кінь мого вже покійного сусіди Микити Штоня, а гума била й била його по слизькому мокрому тілі й теж загрозливо скрикувала. Тоді голос Антона зірвався, він захрипів, а невдовзі й геть замовк, безвільно повисши на мотузі. Костюк перестав махати й нестямно заблимав на Афіноґена: