Розділ «ЯР Роман»

Антін здивовано запитав:

— Ти чого завівся? — Він посерйознішав і підійшов до мене ближче. У руках у нього був чобіт із припасованою, але не до кінця пришитою, латкою: — Повідіму, про борошно?

— А ти ніби відразу не здогадався.

— Вампа-затор! — усміхнувся Антін і знову пішов на місце, заглядаючи в халяву чобота проти вікна. — Я все здолав, як лучче. Воно міні те твоє борошно... П'ять год жив без його й ше б стіки прожив. — Антін раптом підвищив голос і глянув на мене серйозно й зле: — Так треба було, ясно? Кам-па-зітор!... Один казав, дискать, як не тямиш мак терти, то 'кого хресна шуликів просиш?

Це прислів'я здалося мені надто дошкульним та образливим. Я вигукнув:

— Не треба мені вашого маку й ваших шуликів. Їжте їх самі! Якщо я й зробив щось для вас, то не для того, аби рятувати свою шкуру. Так і знай, Антоне, й іншим перекажи. Мені моя шкура зовсім не дорога, мав би вже й збагнути.

Антін кинув чоботом об долівку й устав:

— І шкварчить, і шкварчить... Як така математіка, то давай, лучче, закуримо.

Я мовчки дістав кисета й поклав поряд себе на лаві. Антін потягся до нього рукою:

— О, тепер другий калінкор.

Він скрутив цигарку й проказав рівним голосом:

— Наші дають немцу прикурить коло Курська. Не чув?

Я сердито буркнув:

— Не цікавився!

— Скоро на Україні будуть.

— Мене це не хвилює.

— Балакай, — завважив Антін.

Я спитав його про інше:

— У нас були вже?

— Хто? — Він уже був думками десь інде.