Розділ «ЯР Роман»

Розділ двадцять восьмий

У Ярі та навколишніх селах ішли навальні арешти. Підвали німецької комендатури та нашої поліції були просто перетоптані затриманими. Біля собору й на всіх видних місцях висіли оголошення: хто не здасть протягом трьох днів награбоване під час партизанської диверсії державне майно — борошно, цукор, тощо, — буде скараний на горло. Та три дні минуло, а майже ніхто нічого не повернув.

Тоді почались обшуки — методичні й неквапні. І хоч німці й у такий спосіб не знайшли й сліду розгромлених млина та цукроварні, зате всі склади були забиті різними продуктами: зерном, олією, салом, які німці брали, не озираючись. Над комендантом Францом Енґелем нависла небезпека — він день у день сподівався візиту старшого начальства, і тепер прагнув хоч склади поповнити, що бодай трохи згладило б його провину.

Упіймали й майже сотню хлопців і дівчат, яких без затримки вирядили до Німеччини, і цього разу вже ніхто не міг зарадити: вивозили машинами, бо колії на чималій дистанції партизани понівечили й скинули в яр два мости. Охороняти ж бранців комендант викликав посилений наряд з гебітсу.

Цього разу я вже пильнував. Хоч по хатах, разом із німцями, ходило й по нашому поліцаєві, але я двічі на день навідувався додому, щоб не забрали бува й Оленки. Вона ходила вагітна й на станції більше не працювала.

Той партизанський напад відбувся в понеділок, дванадцятого липня (потім стало відомо, що в цей день радянські війська перейшли в контрнаступ у районі Курської дуги), а в суботу Афіноґен, гукнувши мене з вікна до кабінету (я саме розподіляв наряди вартових), єхидно вищерився:

— Так как же это получается, Максим Архипович? Сами служите в полиции, а ваш родной шурин грабит государственные мельницы?

Я ледве не зомлів, але втримався, і дуже вчасно. Афіноґен повів далі:

— Кто ему сказал, что придут партизаны?

— Я не розумію вас, шефе.

— Не понимаете? Брат вашей жены только что вернул муку.

Мені не було чого казати. Отже, Антін також поцупив лантух? Невже він міг утнути таку дурість? Це не вкладалося мені в розум, бо хто-хто, а Ягола таки мусив пильнуватись.

— Але ж повернув, — дав я відкоша Афіноґенові.

— Вернуть то он вернул, — клацнув мій шеф щелепами, — да кто его знает, как ето все получается...

Я більше нічого не казав, але ввечері просто з порога кинув своему шурякові:

— Ото з тебе такий... підпільник?

У хаті саме нікого не було, і він визубився проти мене:

— А хіба шо?

Мені лють аж очі сліпила. Чи він дурний, чи й зараз прикидається?

— Ти свої щербин іншому продавай! — вигукнув я, украй обурений його поведінкою.