Розділ «ЯР Роман»

Дядько Йовхим викашлявся й сказав:

— Так начить, так...

Але чи то збиравсь із думками, чи, може вагався вимовити те, що мав на думці, але він знову повторив ту саму преамбулу:

— Так начить, так... — І лише тоді повів далі: — Ми оце-го побалакали та й думаємо: нашо його так ото мінять командіра? Ге ж так? — звернувся він до присутніх. Усі схвально загомоніли. — Еге. Воно б, уроді, і не мудре діло: бий німця, шоб із його пір'я, начить, летіло, та ба. Як не можеш чого, то й не зробиш. Хоч би, начить, і мамалигу скрутить. А тут же, кажи, люди. Ге ж?

Командири закивали головами:

— Авеж люди!

— Ніс й живі.

— Так ми, начить, і кажемо: нашо його ше опитувать нового командіра, як є спитаний? Шо ше з того вийде — не знаємо, а з цього вже хліб. І, начить, ми кажемо: хай ше побуде, а тоді побачимо: ге ж?

— Авеж!

— Конєшно!

— А ці, начить, хай повоюють. Нам люди нада! І теєчки... рація нада. Шоб, начить, передавать, шо тут і як. Так я кажу?

— Так!

— Правильно!

— А ви шо двітите? — звернувся дядько Йохим до Білявого та його товаришів.

— Ну, если так, пусть, — сказав за всіх Білявий. — Лишь бы для дела лучше.

На тому нарада штабу закінчилася, і Кузьма Трохимович Круть, він же Заболотний, він же Кривий, лишився командиром власного загону. Але на душі в нього було неспокійно. Білявий нагородив його таким поглядом, що аж серце тьохнуло. І Кривий вирішив: треба остерігатися Білявого.

Якщо через десять діб після нашої втечі, коли нам пощастило уникнути переслідувачів, Кастусь Матусевич, відпочивши добу в печері, помітно ожвавився й мовби набув другого дихання, то ще через десять діб він остаточно звалився з ніг.

Власне, ознаки такого знесилення з'явилися в нього наступного ж дня, день я допомагав Кастусеві йти, підтримуючи за поперек, два дні ми тримали його попід руки з Якимом, а потім вирішили зробити щось подібне до санчат і просто везти ними Кастуся.

Зробити такі «санчата» виявилось дуже нелегко, бракувало не так пилки чи ножа, а звичайної мотузки. Яким сказав:

— Треба пошукати верболозу.