Розділ «ЯР Роман»

— На цьому «північному полюсі»? — здивувався я.

— Який «полюс»! Тут широта не набагато вища, ніж у Ленінграді. Не в тому справа. У тундрі теж росте різновид полярної верби. На узбіччі дороги недалеко від нашого концтабору я сам бачив лозу з котиками.

Низькорослий, покручений, як усе в цьому Богом проклятому краї, верболіз ми побачили аж на шостий день після зустрічі з Ципльоночком. Уже повіривши, що ті пси Потапова більше не повернуться сюди, ми розкладали багаття на відкритому всім вітрам крутому березі Колими й, відпочивши трошки та добре нагрівшись, лишили Кастуся біля вогнища, а самі подались у чергову експедицію по верболіз. Мрії завжди збуваються тоді, коли людина остаточно зневіриться, — по собі знаю. Так ми знайшли й верболіз — під першою ж невисокою моренною грядою, за якихось п'ятдесят метрів од того місця, де ще курілося багаття й лежав наш хворий товариш. Кущики були ріденькі й невисокі, до пів-метра заввишки, і ми тут-таки заходилися ламати криве лозиннячко. То було схоже швидше не на ламання, а на викручування рук. Не зважаючи на мороз під сорок градусів (ми користувались своїми, каторжанськими «термометрами»: двадцять градусів — дуже холодно, тридцять — злипаються ніздрі, сорок — перед очима червоно, п'ятдесят — то червоно, то зелено, таке відчуття, що мозок у голові мерзне), — тож не зважаючи на мороз, від якого в очах червоніло, кожну лозиночку доводилося викручувати. Руки буквально дубіли, а пучки пальців здавались повідламуваними, мов кінчики крижаних бурульок.

Набравши таким чином по десятку лозинок, ми йшли перевірити, чи горить вогонь, чи не замерз Кастусь Матусевич. Ходили до багаття по черзі: то я, то Яким.

Згодом, наламавши достатньо ялівцю, модрини та полярної берези, ми почали сукати з лози «мотуззя». Я швидко перейняв це мистецтво від нашого старшого товариша: певний час потримавши лозинку в полум'ї, він брався рукавицею за товщий кінець, наступав на нього черевиком і, поволі попускаючи, крутив. Отак розпарена й скручена лозинка вже не ламалась, її можна було зав'язувати в вузол. Таким ото «мотуззям» ми сплели з наламаного хмизу жорстку й міцну мату, Яким прив'язав до неї ремінець конячого недоуздка, котрим досі тяг закляклого на кістку пса, і ми вмостили Кастуся Матусевича. Намагалися не думати про те, як він, лежачи нерухомо на тій маті з хмизу, зможе витримувати холод, коли і в нас, рухомих, одбирало руки й ноги. А закутати Кастуся ми просто не мали чим.

— Даведецца інкалі вставаць і размінаць рукі-ногі, — сам запропонував Кастусь, хоча й він не дуже в те вірив.

Останнім часом мені почав увижатися покійний Полковник. Той передчував свою смерть, і тоді в його очах ходили якісь тільки йому видимі тіні, я знав, що він з ними подумки розмовляє, земні клопоти перестали його цікавити. Щось подібне я почав тепер помічати й за Кастусем.

До вечора було ще зо дві години, та й ночувати тут ми не могли, мусили пошукати затишнішого місця, отже вивели Кастуся попід руки на річку, допомогли вмоститись і потягли далі; я думав, Яким хоч тепер покине забитого собаку, але він рішуче відмовився це зробити, якось припасував іззаду до мати. Тепер за нами тягся цілий поїзд. Найгірше було те, що після нас на кризі тепер лишався слід — особливо на притрушених снігом латочках криги, які ми раніше завбачливо обминали.

Того дня ми спинились на ночівлю досить швидко — не витримав Кастусь. Та й нічого дивного: ми, рухаючись, мерзли, а він же лежав на маті скоцюрбившись. Ми заночували в дуже невигідному місці, не знайшовши ні печерки, ні бодай затишного ярочка, доводилося цілу ніч підтримувати сильний вогонь, щоб не позамерзати. Зате, розгрібаючи сніг для багаття, ми зробили несподіване відкриття: під снігом виявився товстий, сантиметрів на тридцять, шар майже сухої рослинності. Я вискуб добру пучку й марно намагався збагнути, що то за зілля, тоді простяг Якимові — він же був агроном. Яким стомлено посміхнувся:

— Я агроном, вивчав культурні рослини. — Але потім глянув на бадилля й сказав: — Це ягель, оленячий мох.

Ми розгребли чималу латку снігу й наскубли добру копичку ягелю, намостили собі теплі лежачки, а вранці обклали тим ягелем Кастуся на маті й таким чином змогли везти його ще цілих чотири дні.

Потім у нього піднялася температура. Рухатися далі — означало ризикувати його життям. Треба було пошукати по можливості зручного місця для тривалішої відсидки.

У цьому місці береги Колими сходилися зовсім близько, обабіч височіли вкриті снігом горби, а за ними по той і по той бік здіймалися нескінченні сопки, де-не-де поцятковані прозорими латочками полярних чагарів. Розіклавши під першою-ліпшою кручею багаття для Кастуся, ми з Якимом розбрелися в різні сторони на пошуки.

Напрочуд швидко знайшовши за «своїм» пагорбком закидану снігом глибоку промивину, весняний водорий, я придибав до нашого багаття. Якима ще не було. Він повернувся нешвидко, похмуро підкинув у вогонь хмизу й спитав:

— Ти теж не знайшов нічого пристойного?

Я розповів про свій водорий, він ожвавився, хотів був підводитись, тоді почав розтирати коліно:

— Гепнув з урвища, — сказав він. — Давай трохи відпочинемо...

Повертаючись із пошуків, Яким справді кульгав. Це мусило бути щось серйозне, я вже давно завважив, що Яким — людина потайна, особливо ж не любить виставляти напоказ власні болячки. Мені хотілося говорити про інше, та я не знав, із чого почати. Кастусь лежав бока, бездумно втупившись у вогонь. Ось це мене найдужче хвилювало. Я сказав, ні до кого особливо не звертаючись:

— А Колима тут ба яка вузька...

Яким не хотів продовжувати цю безнадійну тему, тому увірвав її на самому початку: