Розділ «ЯР Роман»

— Вона вже була й вужча. Позавчора. А тоді знову поширшала. Гірські річки всі такі.

Колиму навряд чи можна було назвати класичною гірською річкою, вона була ще й тундровою та болотяною, але я розумів Якима. Говорити, ніби Колима звужується, було небезпечно, це розслаблювало. Ми не мали права думати, що вже наближаємося до витоків річки, до тих заповітних Трьох Підків, бо не мали права розмагнічуватись.

Мусуючи подумки слова «мати право», «не мати права», я раптом уявив себе в актовому залі університету, на загальнофакультетських відкритих комсомольських зборах, присутність на яких була обов'язкова для всіх. Я не міг пригадати, про що там на них ішлось, але дуже добре пригадував оті багатократ повторювані протягом зборів слова. Що вони означали? І невже все оте справді колись було?

Я завжди намагався стримувати себе, відчуваючи, що переступаю через якусь усталену для себе межу і стаю сентиментальним, але цього разу не зміг стриматись, певно, нерви теж розхиталися до якоїсь припустимої межі. Я сказав Якимові про ті наші студентські збори й запитав у нього поради: що це? Але він несподівано жалісливо глянув на мене, і я збагнув, що все те з інших, ірреальних світів, і жодних порад пі в кого не слід питати. Це тривало недовго.

Яким підвівся так само бадьоро, як це робив кожного разу, коли наставав час чергового кидка. На мене принаймні це завжди впливало негативно — не знаю чому, але я теж привчався бути потайним і щоразу відгукувався на той заклик.

Ми не закидали свого вогнища снігом, як досі, бо починалася вечірня завірюха, яка мала позамітати всі наші сліди. Вже минуло десять діб, відколи Ципльоночок після невдалого переслідування повернувся назад до нашого рідного концтабору, а ми й досі озирались. За моїми розрахунками, якби він вирішив повторити свою спробу, то сьогодні вже міг би бути тут. Відтепер ставало небезпечним рухатися вдень; небезпечно було й спинятись, але ми мусили десь пересидіти, можливо, де допоможе Кастусеві.

Звівши його на кригу, ми всі втрьох перейшли на той бік, розшукали мою промивину, Яким почав розкладати там багаття, а я повернувся на старе місце забрати мату з підстилкою. Сьогодні вранці ми доїли останні сухарі, і всю дорогу туди й назад у голові моїй снувалася настирлива думка, як ми житимемо далі. Мав передчуття, що Яким наполягатиме на собачатині. Від самої думки про ту мерзлу вівчарку, яку він уперто тяг за собою вже десятий день, мені ставало погано.

Коли я повернувся, Яким похмуро підкладав хмизу в багаттячко, а Кастусь чинів, прихиливши спину до стінки промивини. Очі в нього були заплющені, але він навряд чи спав, інакше втратив би рівновагу й досі перекинувся б. Але жар палив його й далі — обличчя аж пашіло. Я вимостив йому ліговце в найзатишнішому місці, він сам улігся й повернув спину до вогню. Ну, а ми з Якимом знову заходились гуляти в піжмурки. Кілька разів перехопивши його погляд, мимоволі киданий на обліпленого снігом замороженого собаку віддалік нашого пришибу, я довго не міг витримати такого напруження і спровокував Якима:

— Перловка довго вариться. Може, давай зваримо на завтра сьогодні? Або хоч намочимо в гарячій воді?

Яким болісно скривився:

— Та пойми ж ти, чоловіче Божий!..

Яким урвався на півслова, але цього також було задосить. Коли кажуть «чоловіче Божий», слід розуміти «дурню Божий» і не тішити себе евфемізмами.

Але Якимові теж було нелегко, і він довго копичив у собі сили, перше ніж приступити до терплячого тлумачення.

— Якщо ми зараз візьмемося до перловки... її в нас по десять кіл на брата... ми на голодному пайку зможемо протягти... до трьох місяців... аби душа в тілі. Це буде десь десятого травня. Так?.. А десятого травня навіть тут, у цій гірській тундрі, вже почнеться танення снігу й криги... Так?..

Не дочекавшись моєї реакції, Яким підозріло подивився на мене й недовірливо пересвідчився:

— Невже й досі не ясно? Пояснювати ще?

Я ображено відвернувся. Я збагнув його думку недвозначно: якщо ми за морозів поїмо всю свою крупу, то що жертимемо, коли настане весна?

Ми з Якимом сперечалися, забувши про свого товариша. Поки мало не бралися за груди, один з-поперед одного підкидаючи хмиз у багаття, Кастусь перевернувся на другий бік і сказав:

— Да я лепей з галадухі здохну, чэм жраць псяціну. Забярайце і маю перлоуку, мяне ана все адно на карысдь не пайдзе...

Ми присоромлено замовкли. Згодом, коли конфлікт було вичерпано, вирішили варити для Кастуся подвійну порцію перлової крупи.