Розділ «ЯР Роман»

Афіноґен проковтнув мою нечемність, мов гірку пілюлю, і завважив:

— Не могли ему сказать, чтобы ничего не брал!

— Маєте на увазі Антона?

Шеф кивнув головою, не дивлячись на мене.

— Слухайте, пане... Горобцов... — Афіноґен аж сіпнувся. — Якщо вам були відомі плани партизанів, то мені — зовсім не були. Це я вам кажу щиро.

Він почервонів, і на щелепах йому заходили жовна. Чи не найбільшою образою для нього було, коли хтось незумисне звав його на прізвище. Я теж не любив свого прізвища, але просто так, не любив та й годі, у нього ж це набирало політичного характеру. Гріхи нерозважливої молодости й досі переслідували його.

— Я не о том, — сказав шеф, і було видно, що він уникає сваритися зі мною.

Мені засмоктало під ложечкою. Цікаво, подумалось, доки триватиме ця його така корисна для мене омана? Та я розумів, що вже недовго, адже він особисто повідомив лейтенанта Газе про Антонів учинок, а може, навіть і підказав ту версію, на яку допіру натякав німець.

У четвер, пізнього вечора, впіймали Йовхима Панасовича Дерезу. Про нього й німцям, і поліції стало відомо, що він разом із трьома в'язнями пішов до партизанів. Це для багатьох був грім з ясного неба, тому дядько Йовхим кілька років поневірявся в радянських концтаборах. Та німцям, певно, було відомо про цього слабовитого чоловіка щось більше, бо вони забрали його дружину, — тітку Дуньку, а в хаті влаштували засідку.

Може, дядька Йовхима й не взяли б так швидко, адже ж він, ідучи за партизанами, знав, на що зважився й чого слід сподіватись, але німці безперервно стежили за хатою, а вночі в хаті горіло світло. Тож Йовхим десь і подумав, що про нього ще ніхто нічого не знає.

Може, так, а може, і якось інакше, це всього тільки мої здогади, але дядька Йовхима взяли. Потім же саме собою випливало й те, що цілий день дванадцятого липня, доки німці разом із поліцією шукали партизанів у лісі, а партизани тим часом господарювали в Ярі та Веприках, — рука в руку з дядьком Йовхимом ходив і мій шуряк Антін Я гола. Отже, коли я повернувся в п'ятницю додому, там був траур. Антін мав прийти з нічного чергування, але не прийшов ні вранці, ні в обід, ні навіть увечері. Паша, стривожена затримкою чоловіка (досі він зникав у своїх справах тільки ночами), подалася на станцію. І там їй сказали правду.

— Максиме-е, — голосила зірваним голосом Паша. — Рятуйте його!

Моя дружина дивилася порожніми очима поперед себе й нічого не казала, дітлахи ж позабивались у куток на печі, налякані материним плачем, і визирали з-за комина, мов ховрашки.

Я був певен, що це не випадковий арешт і що за Я голою вже давно стежать, однак спробував заспокоїти жінок. Але Паша безугаву голосила, і мені від того бракло сил і вміння сказати бодай слово втіхи. Найгірше було те, що мене про Антонів арешт ніхто не повідомив, хоча, судячи з Пашиної розповіли, його взяли ще вранці, коли він вертався після зміни до дому. Отже, це вже серйозно, отже, лейтенант Газе відмовивсь од своєї гри в натяки та двозначні жарти.

Я сказав:

— Не плачте, Пашо. Завтра піду до коменданта й усе з'ясується.

— Ой, завтра! — плакала жінка. — Як же до його дожить, до того завтра-а...

Я крадькома позирав на дружину. Мене дуже непокоїли її склянисті очі та бліде, мов крейда, обличчя. І я таки не помилився. Незабаром на чолі їй виступив холодний рясний піт, по тому взяло трясти. Вона ледве сиділа на лаві вчепившись у дошку обома руками. Я взяв її попід пахви її одвів до ліжка.

— Та нехай... — мимрила вона благеньким голосом. — Пройде...

Але напад не проходив. Почалася лихоманка, яка тіпала нею цілу ніч. Треба було б викликати лікаря, та хіба ж підеш у такий час будити того німця, що лікував колись мене й піддавав експертизі Оленку?