Розділ «ЯР Роман»

— Як саме?

— Ну, поїхати до Німеччини...

Він знову на щось натякав, і я нахабно перебив його:

— Ваша увага, пане лейтенанте, і досі зосереджена на мені. Це й приємно... Було б, мабуть, приємно, коли б я не знав вашого фаху.

— Вимова ще не бездоганна, проте, слів знаєте дуже багато й майже не помиляєтеся в граматиці, — провадив своєї Газе, неначе я сказав йому те речення, щоб задемонструвати свої здібності. — Ви знаєте, навіть ми, німці погано розуміємо одне одного. Скажімо, баварці та берлінці.

Я всміхнувся:

— Серед українців таке трапляється частенько. Але не в мові. У політиці. Одні вважають себе молодшими братами Чингізхана, інші ж — білого ведмедя.

Лейтенант Газе потягся на стільці.

— Для мене це надто складно. Скажіть щось простіше.

— Що саме?

— Ну, хоча б те, про що я вже вас питав: як ся мав ваш... м-м-м... шуряк. Антон його звати?

— Антін, — відповів я й зиркнув на Афіноґена. Шеф майже не знав німецької мови й досі сидів, як на чужому весіллі, але при згадці Антонового ймення тицьнувся носом у папери й почав щось пильно вивчати в них. Тепер для мене вже не були загадкою ці дивні відвідини лейтенанта Газе. Отже, про Антона сказав йому Афіноґен.

— Він людина розважлива, пане лейтенант. Наказали німці повернути все награбоване — і він виконав.

— Але ж перед цим узяв...

— Багато хто брав, пане лейтенанте. Півмістечка.

— Але мало хто зробив так, як зробив ваш родич. Вам це не здалося дивним? Бодай трохи.

Це й справді було дивно, я над цим досі не думав. Певне, на моєму виду закарбувалося розгублення, бо лейтенант несподівано встав і, не прощаючись, вийшов.

— О чем вы говорили, Максим Архипович? — спитав мене Афіноґен, коли двері зачинилися.

Мені стало прикро, не тямлячи себе, я сказав:

— Про те, що ви й так знаєте, шефе.