Розділ «ЯР Роман»

— І що я їм казатиму?

— Видно буде.

— Мені моєї влади не шкода. Я хотів її віддати вам, дядьку Йовхиме. Хіба ж я про це?

Дядько Йовхим тільки відкашлявся.

— Побалакаємо...

— А він каже — хто санкціонував? Так що ж воно виходить? Він мене прирівнює до отого... Олега Поповича? Хіба ж я не за радянську владу?

— Ось ти клич отой свій... штаб, а там воно все втрамбується. Каже «решеніє вищестоящих»?

— Вищестоящих...

— А хай би його поставило. Вище та ще раз вище. Й одкопитять же отаке-го! Клич, кажу. А то без тебе скличу. Забуваю тіки, як його той... Штаб!

Біля самого куреня вештався довготелесий Нестеренко, і Кривий махнув йому рукою.

— Шо? — спитав Нестеренко.

— Скликай усіх начальників! — замість Кривого, сказав дядько Йовхим.

— Осюди-и? — здивувався Нестеренко.

— Клич, а там побачимо, куди.

За якусь хвилину всі командири взводів і рот поприбігали. Дядько Йовхим, якого Кривий ще вчора відрекомендував комісаром загону, виліз надвір із куреня, роздивився довкруж і кинув:

— Ходьомте оно до того берестка.

Усі посунули за ним до дерева. Про що вони розмовляли — Кривий тільки здогадувавсь, але за годину той самий Нестеренко, переламавшись удвічі, ввійшов до Кривого:

— Вас той, ну, товариш комісар кличуть.

Кривий виліз і пошкандибав без костура до берестка, під яким зібравсь на раду штаб загону. На його превеликий подив, і всі троє білявих прибульців теж були там. Вони стояли купкою трохи осторонь і незалежно палили довгі тонкі цигарки, відомі всім любителям тютюну ще з мирного часу.

Кривий, про себе відзначив: хіба, стрибаючи з парашутом, належало брати в торбу «Казбек»? Він підійшов і став коло командира першої роти Головка. Той співчутливо подививсь на нього й ледь помітно моргнув, мовляв, слухай комісара.