Розділ «ЯР Роман»

— Ні.

— То-то же. И не надо спорить.

Білявий знову розмовляв тихо й розважливо, і нервування Кривого тільки підкреслювало, на чиєму боці психологічна перевага.

— Я пожаліюся в обком, — сказав дядько Йовхим і підвівся, щоб вийти, але радист, який не відступав од виходу, поклав йому руку на плече:

— Спокойно! Сядьте на место.

Та дядько Йовхим турнув його й таки вийшов. І доки радист намагався втягти його назад до куреня, навколо зібралися партизани.

— Разойдись! — не стримав себе радист.

Але Кривий ізсередини гукнув:

— Нехай стоять. Нехай чують.

І собі вийшов. Його більше не намагалися втримувати. Радист, нахиливши голову, пірнув у курінь, а Круть із дядьком Йовхимом подались до себе. Партизани спочатку юрмилися навколо куреня гостей, заглядаючи здалеку й тихо перемовляючись, потім потроху посунули до свого командира. І гомін увесь час наростав.

Сівши на своєму рюкзаці, Кривий виставив хвору ногу вперед і зажурився. Дядько Йовхим довго дивився на нього, нарешті порушив мовчанку:

— Ну?

— Що? — скинувся командир загону.

— Та шо ж, скликай оте-го, як ви на його кажете... Собраніє, чи шо...

— Навіщо?

— Скликай, кажу.

— Кого скликати?

— Ну, бюро, чи шо воно в вас.

— Штаб?

— Еге. Скликай.