Розділ «ЯР Роман»

— Давай потроху, — сказав йому командир загону.

Ротний командир перепитав:

— Куди? Як було сказано?

— Так, до розчахнутого дуба, — відповів Кривий.

Той пішов виконувати розпорядження, Кривий постояв якусь часинку й кивнув дядькові Йовхимові:

— Ходімте й ми?

— Ходьом...

Оминувши собор на майдані, вони слідом за першою ротою подалися в бік Черкаського кутка. З вікон визирали перелякані люди, проводжаючи партизанів довгими похмурими поглядами. Дядько Йовхим бачив це й зітхав. Що буде з ними? І що буде з його Дунькою, коли знову повернуться німці? Серце болісно стискалось, і він звично потирав його долонею.

Коли вийшли до призначеного місця, де над яром розчепірив понівечене блискавкою гілля дуб, у містечку здіймалося три чорних стовпи диму. Горіла станція, горіли цукровий завод і млин. А бій на протилежному кінці тривав. Німці, певно, не шкодували мін, бо вибухи гупали один за одним, і дядько Йовхим спитав:

— А вони?

— Я послав связного, — відповів командир загону й скомандував: — Давай!

Підкоряючись помахові його руки, партизани почали спускатися до яру. Пішло довге й нудне заплутування слідів. Спершу подолали яр, вибралися на той бік і пірнули в ліс. Кожен ішов і якнайдужче тяг за собою ноги, щоб показати німцям, ніби партизани й справді тут були й витолочили все чобітьми. Тоді тим самим слідом повернулися назад у яр і пішли найглибшими річищем на північ.

Взвод, який прикривав їхній відступ, зробив те саме, і тепер німці безжально бомбардували ліс на протилежному березі яру, сподіваючись накрити в ньому партизанів. Але ні в ліс, ні, тим паче, в безодню яру заглиблюватись не наважувалися.

Перед світанком партизанський загін, лишивши ліворуч село Веприки, де до них приєдналася третя рота, упірнув у джунглі Далекого Яру. Тут на них чекав відпочинок і їжа, тепла, варена їжа, єдина втіха після поневірянь. Кузьма Трохимович Круть, важко впираючись ціпком у вогку лісову землю, не без приємності думав про це, як, певно, і більшість його вояків.

Але на них чекали й неприємні вісті.

Після вдалої операції загін ховав товаришів. Не рахуючи поранених, було втрачено сімнадцятьох, а нових прийшло всього п'ятеро: двоє вепричан та троє з Яру, яких визволили з підвалів у комендатурі.

Братську могилу вирівняли вщерть із землею й прикидали зверху сухим листям — тільки місце запам'ятали, щоб повернутись сюди пізніше, коли прийдуть радянські війська.

Трофеїв було чимало, і головне — дефіцитні німецькі автомати, які не давали осічок, били точніше й удвічі далі за наші ППШ. Партизани оглядали нову зброю, чистили стару, латалися, прали білизну й відлежувались після важкого рейду.

А вранці наступного дня почалися неприємності. Їх ніхто не сподівався, тим більше з цього боку...

Уночі зв'язковий привів із Веприків трьох незнайомих. Це були ще досить молоді люди, усі, мов на добір, кремезні, високі та біляві.