Розділ «ЯР Роман»

— Будь ласка...

— Та мені нема коли, — завиправдовувався Попович, одначе було видно, що все то — лише слова й він зараз прийде. — Запалити є щось у тебе? Бо я вже витрусив останню крихту тютюну.

— Знайдемо, — відповів Максим.

Він дістав із кишені причандалля, і коли підійшов Олег, вони втрьох заходилися тулити самокрутки. Антін знову ліг, тільки голову прихилив до стовбура старої яблуні. Жінки займалися своїми справами, обоє ж хлопчиків поставали осторонь і втупились у незнайомого дядька, причому Антось робив це спідтишка, а Колько відверто.

Коли цигаркам підійшов край, Олег озвався:

— Якби оце кухлик води...

Максим сказав небожаті:

— Антосю, збігай.

Однак Попович заперечив:

— Не чіпай хлопця. Ходім, сам даси.

Максимові було смішно. Попович дуже невміло прикривав свої заміри.

Коли вони опинилися в прохолодній кімнаті з прихиленими від сонця віконницями, Олег спитав:

— Так партизани, радянські, знову, кажуть, нашуміли? Підпалили поїзд із цистернами.

Максим набрав мідною квартою води й поставив коло гостя:

— Будь здоровий пивши.

Олег подивився на нього й без особливого бажання сьорбнув із кварти:

— Дякую. Ти не знаєш, відки партизани Кривого беруть відомості про рух військових ешелонів?

— Цим самим увесь час цікавиться й лейтенант Газе.

— Ти зрівнюєш мене з ним? — образивсь Олег Попович.

— Просто кажу.