— Ви, підпоручнику, відповіли не по суті.
— Якби я не пересвідчивсь у ваших дружніх до мене почуттях, міг би подумати, що допит і досі триває, — саркастично зауважив я, але німецького контррозвідника треба було заспокоїти, тож я докинув: — Пані Ганна нічого не казала мені про це... І я, власне, погано розумію, чого ви зі мною завжди такий одвертий.
Газе весело й сливень безтурботно засміявся:
— Я вже вам казав колись про це. Крім того, ви нагадуєте мені сфінкса, якому можна про все звірятися, бо він розмовляє тільки раз на дві тисячі років.
Я й цього разу прийняв гру такою, як її пропонував лейтенант:
— А бува від часу останньої розмови минуло саме дві тисячі років?
— Не думаю. Востаннє він говорив у день народження Ісуса Христа.
— Вивірите в легенди?
— Вони часом підтверждуються. Отой гороскоп таки дуже нагадує правду. Не може бути стільки випадкових збігів! «129» чи не є ота таємнича формула, якої домагався в Мефістофеля Фауст?..
— Я не вірю вам, пане лейтенант.
— Розумію. І не треба вірити. Я ніколи б не побажав поразки німецькій зброї, бо я таки німець. Але справа не в тому. Просто такі ото прогнози часом підтверджують у мені побоювання, що рано чи пізно все скінчиться, і ми муситимемо знову починати з нуля.
На цьому й скінчилася наша розмова. Я довго ще думав про Газе. Був майже певен, що німець не змінив своєї думки й при першій нагоді знову повернеться до неї. Але вдома, коли Оленка, заспокоєна мирно сплинулим днем, заснула, я по пам'яті відтворив усю таблицю «гороскопа» (згадати кілька відомих дат не становило труднощів), а вранці, йдучи на службу, віддав акуратно списаний аркушик Антонові, чим добре-таки здивував свого шуряка.
У неділю, тринадцятого червня, коли вся родина зібралася в садку, несподівано завітав Олег Попович. Максим із Антоном, роздягтись до пояса, вилежувались на моріжку під обрідною яблунею, діти гасали садком і за щось голосно сварилися, Паша ніяк не могла дати їм ради й одно покрикувала на старшого:
— Ти ж великий! Ану вступись малому!
— А як він малий, так нехо-ой мене б'є в писок? — обурювавсь Антось. — Знущо-оється з мене. Ко-оже, щоб йо траву їв...
Оленка перебирала у хвартусі щавель на борщ. Не зважаючи на прогнози лікаря, вона ще не нагадувала вагітну. Обличчя лишалося білим і чистим, живіт не випинався з-під хвартуха. Максим дививсь на молоду дружину й думав про те, що принесе їм осінь, коли на світ з'явиться маля. Від однієї згадки про це голова йшла обертом і він намагався розважити себе бодай чимось. Але настирлива думка не давала спокою.
У такому стані він і помітив Олега, який ішов сюди чомусь не вулицею, а городами.
— Драстуйте, люди добрі! — жваво, ще здалеку привітавсь Олег і зупинився на межі, та оскільки його ніхто не кликав до гурту, він сів на високий обніжок і випростав ноги. Максим зрозумів, що Попович ішов просто до нього, а не випадково проходив мимо.
— Як справи, Нетреба?
Максим усміхнувся. Його на прізвище в усьому Ярі називав тільки цей дивак Олег. Максим підвівся і запросив його:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Яр» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЯР Роман“ на сторінці 410. Приємного читання.