Розділ «ЯР Роман»

— Я знаю, хто їм постачає відомості. — Олег дивився на Максима неблимно, певне, хотів перевірити, доконче перевірити, яке враження справлять на нього ці слова.

— Хто ж постачає ті відомості?

— Ти.

— І ви спеціально для того прийшли, щоб це мені сказати?

— Ні.

— Чи, може, ви чисто випадково йшли повз нас городами?

— Колись ми розмовляли з тобою не так, Нетреба.

Максим замовк і відвернувся до зачиненого вікна. У щілину віконниці прошилився вузенький косинчик сонячного золота. Колись і справді все було інакше, і Максим не зміг би докладно й пояснити, що ж саме трапилось відтоді. Але щось мусило трапитися, і в цьому не було сумнівів!

— Я прийшов не для того, щоб тобі про це сказати, — промовив Олег і потер долонею лисину. Скуйовджене волосся на скронях уляглось, і він став якийсь чепурний і чемний.

— А чого ж?

— Дай мені такий розклад, — просто відрубав Олег Попович.

— Хіба в поліції вже немає ваших людей?

— Не в тім річ. Вони не мають доступу до розкладів.

— Лейтенант Газе нарікав на Гітлера, що той проводить неправильну національну політику.

Олег подивився на Максима й зітхнув:

— Це дуже цікаво, але не знаю, яке відношення має воно до нашої розмови.

— Колись ми віддали німцям повний вагон росіян.

— А, он ти про що...

У кімнаті запала мовчанка, і Олег, обхопивши голову, сперся ліктями на коліна.

— Я й досі, — сказав він, — уважаю, що ми тоді зробили правильно.