Розділ «ЯР Роман»

Ми намагалися почути ще щось, бо так було ще моторошніше: чийсь передсмертний крик — і мертва тиша, навіть вітер ущух. Зрідка потріскувала від морозу Колима, та це тепер здавалося не звичайним лускотом криги, а скрадливими кроками.

Замощений вхід печери додавав затишку, але від лютого морозу не рятував. Довго без вогню ми б не змогли всидіти. Хололи насамперед руки й ноги, тож ми, зрідка перериваючи наслухання, починали тупцювати на місці й хрест-навхрест ляскати себе руками по боках. Потім хтось раптом шикав і прикладав пальця до зарослих пелехами губів, і ми всі разом спинялися, навшпиньках підходили до краю печери й від напруженого слухання аж роти роззявляли. Невже Ципльоночок і справді вирішив, що ми гайнули далі вгору, до витоків? — думав я. Невже він та його напарник такі розтелепи, що відразу не збагнули своєї помилки? Ципльоночок зажив у нашому концтаборі лихої слави жорстокого, безжального ката, але за дурника його в нас не мали, це був обізнаний у своїй справі фашист.

Тим часом ми марно намагалися почути в долині бодай якесь шамотання.

Аж надвечір, коли вже конали від голоду й холоду, Кастусь раптом шикнув і замахав у сутінках печери руками; ми напружилися й почули цілком виразно лункий рушничний постріл, годі коротко скавульнув собака, тоді покотився добірний мат голосом Ципльоночка. Голос дедалі дужчав і чіткішав, невдовзі ми почули його вже десь із під нашого берега.

— Куда они теперь от меня денутся, мандавошки! — сказав Ципльоночок так ясно, неначе говорив у печері; вітер дмухав у наш бік. — Дурак ты будешь, если не пойдешь со мной: это, растритудыть твою, верное дело!

Інший голос відповів:

— Да растудыть его, перетудыть его, ты меня сюда уже и калачом не заманишь!..

Яким обережно виглянув з отвору печери, певний час дивився, тоді вийшов назовні й ще обережніше, дуже повільно ступив кілька кроків у так старанно розгладжений сніг, а тоді повернувся до печери й доповів мені й білорусові:

— Поїхали назад. Один у сідлі, а другий на крупі.

— Кто на крупі? — спитав Кастусь.

— Ципльоночок. — Яким ще не знав, радіти з цього приводу чи сумувати. — І собаки їхнього я не побачив. Може, побіг уперед?

Я нагадав недавнє:

— У кого ж вони отоді стріляли?

То були запитання, на які ми не знали відповіді.

Кінчався день, коли почались наші найжахливіші випробування й лиха. Ми відчули певне значення цього дня, бо саме в той день вирішили були «змінити графік» свого руху, іти тоді, коли на небі світить Боже світло, а відпочивати, коли відпочиває кожна Божа твар. Нікому з нас навіть на думку не спало, що ті людські й природні закони уклалися для звичайних людей, а ми були каторжани, утікачі, на нас полювали, мов на хижих звірів, наші життя важили не більше, ніж убоге життя лемінга чи песця.

Розвівши багаття з наших лігов у печері, ми нагрілися — уперше за цілий день, — оскільки ж настраждались чи не більше, ніж будь-якої «мандрівної» ночі, ми винагородили себе половиною штрафної пайки й вирішили знову повернутись до «пічного графіка».

Позамітавши про всяк випадок свої сліди з печери, ми дійшли до слизької середини річки й побачили несподіване. На кризі, неприродно розкарячивши задні ноги, лежав кінь з перерізаною горлянкою. Навколо голови розлилась величезна калюжа крови. За кілька кроків од коня лежав собака, також уткнувшись мордою в калюжу крови. З-за хмари виринув досить тілистий місяць, і нам було все добре видно.

— Гэта панятна, — сказав Кастусь Матусевич, кивнувши на коня. — Конь разчахнууся на крызе, і яны яго дарэзалі. А зачэм у білі гэтага пса?..

Загадку розв'язав Яким Литовченко. Зробивши навколо двох убитих тварин чимале коло, він підійшов до вівчарки, полапав її за всі чотири лани й сказав:

— Мабуть, вівчарка впала десь із кручі тоді, коли Ципльоночок із тим, другим, злазили з сопки в долину. Ліва передня лапа перебита.