Розділ «ЯР Роман»

— Проти цього важко щось поставити. Але боротьба триватиме й на окупованій росіянами Україні.

— Хіба Україна й зараз не окупована?

Олег Попович устав. Йому вже стало ясно, що розмова перетворилася на балаканину й що він прийшов сюди зовсім марно. Він ступив крок до дверей і відповів:

— Зараз ми теж боремося. Тут ти нічого не можеш заперечити, правда ж?

І вийшов, махнувши рукою. Максим не заперечував, але на душі в нього несподівано наче полегшало. Коли хтось помирає, навіть найближчі родичі й рідні намагаються якнайшвидше поховати його, і тоді їм ніби легшає. Може, то проста омана, подумав він, мабуть, таки омана, і люди потім відчувають це з іще більшим розпачем, але так ведеться у світі, і проти цього теж важко заперечувати.

Ципльоночок та другий вершник, що був разом з ним на гребені довгої сопки, зникли за гребенем, коли Яким, сказавши «Ходімте», повів нас до того берега, куди наказував іти й Ципльоночок. Та щойно вершники разом з вівчаркою пірнули за гребінь сопки, щоб десь там зійти до берега й злапати нас, розкаяних і покірних, Яким рушив крижаним плесом назад, звідки ми кільканадцять хвилин тому з'явилися. Він біг слизькою кригою й безперестанку квапив нас, нетерпляче крутячи рукою:

— Швидше, швидше, бігом, бігом!..

Кастусь почав одставати, тоді Яким схопив його попід руку, я, дивлячись на нього, теж підхопив білоруса, і ми побігли прудкіше. Ми так бігли, що якби довелося це робити ввечері, після цілоденного маршу, давно померли б од розриву серця. Але ще був ранок, ми з'їли по цілій штрафній пайці сухарів, розмочених в окропі, а перед цим багато спали — цілу добу. Нам вистачило духу добігти до того місця, де була печера, старими слідами забратися на берег і шаснути в рятівний отвір. Попадавши на свої колишні ложа, які після чистого повітря знову здались нам дуже смердючими, хрипко відхекуючись, ми намагалися почути гупання копит.

Кастусь аж рота роззявляв од напруження, але хекав ще дужче, тому люто засичав на нас із Якимом:

— Да цішэ вы!

Ми нарешті вгамували дихання, але так само нічого не почули знадвору. Яким обережно виглянув із печери, тоді ступив крок і ще крок, тоді повернувся до печери, узяв зі свого ложа кілька гілочок модрини й знову вийшов. Я подався слідом за Якимом. Він був аж унизу, на плесі, де починалася позбавлена снігу чиста крига. Я не зразу збагнув, що він робить. Яким зарівнював гілочками, наче віником, наш обережний, одиночний вовчий слід. Я дійшов тим слідом аж до нього, але він сказав, не перестаючи вимахувати мітлою:

— Тут удвох ніяк. Ти краще потроху відступай і дивись у той бік, щоб не застукали.

Я поволі відступав задкуючи, а Яким теж задкував і замазував наш слід. Отак ми дійшли з ним до самої печери, а переслідувачі наші наче в землю запались. Кастусь міркував уголос:

— Калі яны надайдуць аж да нашей печэры, то аднакава яе не увідят. Ведзь отвар печэры віден толькі з нізу рзчкі? Так вы гаварылі, сябры?

Йому дуже хотілося, щоб усе було саме так. Коли ми вчора вранці підходили до цього місця, він ледве переставляв ноги й нічого не бачив навколо. Але ми з Якимом не поділяли його оптимізму. Коли стати в отворі печери, річку було видно справді лише за півкілометра внизу. Але хто міг нам гарантувати, що Ципльоночок, шукаючи нас, не пройде ще далі вниз, а потім не обернеться й не побачить чорного трикутника нашої печери?

Ми з Якимом розпачливо міркували, чим би завісити цей зрадливий трикутник, що чорнів на білому засніженому тлі скелі. Простирадлом, якого в нас не було? Тоді мені спало на думку різати руками блоки снігу й замурувати ними отвір з того боку, звідки його найкраще видно. Я поділився думкою з Якимом, і ми вдвох із ним досить швидко вимостили знизу до гори два ряди рихких снігових блоків. Ми замурували половину отвору, і коли потім увійшли до печери й виглянули звідти, річки зовсім не стало видно. Отже, печеру також не можна було помітити з річки.

Тепер (нас непокоїло одне: де поділися наші переслідувачі. Ми принишкли біля отвору й почали пильно наслухати. Кастусь висловив припущення:

— Може, яны намыслілі, што мы нашлі на рэчке вгору, і цяпер шукаюць нас там?

І тоді ми почули дивні моторошні звуки: десь розпачливо кричав кінь, смертельно нажаханий. Мені доводилося вже чути щось подібне. Від конячого розпачу в людини волосся стає дибки. Ці звуки дуже нагадували знайому мені картину. На початку тридцять третього року наш сусіда через город Микита Штонь, у якого вже померло троє синів та батько з матір'ю, почав різати коня, сухоребру шкапу, яка перезимувала тільки тому, що Микита розкривав хату з одного боку й давав стару солому коняці. Він прив'язав коняку до груші за хатою, що вже щерилася в небо голими кроквами та бантинами, гукнув свою жінку, аби допомагала, і почав різати коняці горлянку. Чи то ніж був тупий, чи в Микитиній руці лишилося мало сили, але він ніяк не міг упоратися. Коняка ж задерла голову, скільки дозволяла обротька, і кричала так довго й розпачливо, що в Ярі почали вити пси. Коли я згадую ту сценку, у мене здиблюється волосся.

Такий звук почувся й нам трьом, коли ми сиділи, наслухаючи, у печері.