Розділ «ЯР Роман»

— Напиляй, кау, трохи гребінців або шо. Mo' ж Марія прешле письмо, то куплю чогось, кау...

Відколи забрали Марію, батько вперше згадав її вголос.

— Нічого, — сказав я. — Коли пришле, то грошей знайдемо.

Ми не відали, де вона, сільчан із нею не було жодного, сестра потрапила до групи самих росіян, і її могли завезти хто зна й куди. Батько за цей місяць чи півтора постарів і згорбився. Коли мати плакала за Марією відкрито й уголос, то він цього робити не вмів і тлів нишком, ізсередини.

Чекаючи, поки пустять службу, я перевдягся й випиляв із давно заготовлених рогових пластин три гребінці. Мені хотілося бодай якось розрадити старого. Майструючи, я раз по раз бігав до хати зиркати на годинник. О другій умився, перевдягсь у цивільне й знову пішов до церкви. Але на дверях собору вже висів замок.

Не знавши, що діяти, я плюнув спересердя й почав знову місити багнюку додому. Але з-серед дороги звернув у бічну вуличку й подався на Гуманчики, де мешкав пін.

Отець Юлій зустрів мене здивованим поглядом і почав стеряно розгрібати на лаві місце, аби всадовити гостя.

— І не ждав, і не уповав, що ви до мене, пане начальник...

Він, очевидно, щойно пообідав, бо на столі валялася ложка й крихти мамалиги. Старий жив сам, без родини, я навіть не знав, де його жінка та діти й чи є вони в нього взагалі. Усівшись на пропоноване місце, я вибрав зі свого арсеналу найбайдужісінький тон і сказав без жодного вступу:

— Обвінчайте нас, отче.

— Як... обвінчать? — перепитав старий і заходився пригладжувати на голові пасма довгого, але ріденького й сивого волосся. Цим і своєю широкою бородою він трохи нагадав мені бідолашного Єсохвада, та я відігнав ці думки.

Мені було дивно, що він не зрозумів такого простого слова, як «вінчання», я повторив:

— Обвінчайте, та й годі.

— Когда?

— Сьогодні.

— Сьогодні?

— А що тут такого дивного? — почав я нервувати.

— Так ведь Великий пост, — нарешті пояснив свою поведінку панотець, і всі мої емоції враз очахли. Великий піст! І як я міг про нього забути, адже ж мати кілька разів про нього нагадувала й старанно дотримувала обряду, дарма що батько не визнавав пі великих, ні малих постів, а мені до них було й геть байдуже. Великий піст... Усе пішло шкереберть, наше весілля знову відкладалося на невизначений термін. Я сидів і думав про те, що скаже Оленка, бо з учорашнього вечора й вона, мабуть, лише про це й думала. І що я міг їй одповісти?

— Прийдеться подождать Пасхи, — примирливо сказав отець Юлій.

Я й сам знав, що доведеться чекати, але чи ж чекатиме на нас життя! Як утовкмачити цю думку старому попові? Мене дратувала його суржикова мова. Коли я ще ходив у молодші та середні класи, мені не раз доводилось бувати в нашому соборі. Особливо подобалися барвисті обряди Великодніх, Троїцьких, Різдвяних свят. Тоді на Україні була незалежна від Московського патріархату Українська Автокефальна церква й правилось у храмах українською мовою. Олег Попович розповідав, що в загарбаних у Польщі західних областях України, де церква перебуває під захистом Пани Римського, правиться також українською мовою. Я спитав отця Юлія: