Розділ «ЯР Роман»

— Як козі до цапа, то ти їй хоч роги скрути, а серімно, повідіму, втече.

Паша обурилася:

— Антоне! Мелеш...

Оленка зиркнула на брата й почервоніла.

Розмова за столом не клеїлась. Десь аж згодом Паша поспитала:

— Може, Максиме, покличемо... сватів?

Я вперто насупився. Мене б тут ніяким налигачем не втримали, якби поряд сидів мій батько. «То шо, дерехторе, женицця надумав? Невісточку той, кау?» Він би обов'язково сказав щось подібне й прискалив би насмішкувате око під кошлатою бровою.

— Не треба.

Антін підхопив:

— Якщо Нетреба каже не треба, то, повідіму, таки й не треба.

Цей жарт трохи додав нам настрою, але ненадовго. Молода, як і допіру, сиділа, мов оце засватана, і мені робилося ще ніяковіше.

— Де ж ви вобще й узагалі житимете? — спитав Антін.

Оленка наче прокинулася й мовила своє перше за увесь вечір слово:

— Тутечки.

Здивований її раптовою категоричністю, брат не зразу й знайшов, як зреагувати.

— Авеж тутечки! — підтримала свою зовицю й Паша.

— Як така математіка, то другий калінкор.

Антона таке рішення, здається, цілком улаштовувало, мені ж стало неприємно. Я знав причину його згоди. Зрештою, хіба ж обов'язково мешкати в них? Он кімната гуляє — що робитимуть мої старі самі в цілій хаті — помруть од суму.

Намагаючись не виказувати свого роздратування, я запропонував:

— А чого не в нас?