Розділ «ЯР Роман»

— То на скільки ж фронтів може воювати одна держава? — Тоді налив ще по скляночці дорогого вина. — Єдина справді геніально задумана лінія в цій війні — Ленінградська блокада. Ми могли б сходу взяти Ленінград, разом з фіннами, оточивши його зусібіч. Ну, й що? Взяли б ще одне велике місто, та й годі. А так Росія дев'ятсот днів гатила гуди й техніку, і живу силу, ще й мусила сяк-так годувати два мільйони населення. Шлях через Ладозьке озеро, яке ми зумисне лишили росіянам, вони називали «дорогою життя», хоча то була Дорога Смерти. Якби колись, після закінчення цієї війни, дно Ладозького озера обстежили водолази, вони побачили б там апокаліптичне нагромадження заліза та людських кісток. За моїми відомостями, на кожного вбитого в цій війні німця припадає десять убитих червоноармійців... Але ж Ленінград, я кажу, єдина геніальна стратегічна розробка. Решта — авантюри. Тому я знову питаю: на скільки фронтів може воювати одна така Німеччина?

Я пішов ва-банк:

— Можна подумати, пане лейтенанте, що ви тепер геть зміните методи своєї роботи.

Це вже було занадто, і я пошкодував, що повівся так нерозважливо.

— Нас, німців, — сказав Газе, — треба дуже довго вчити. Однак я був і лишаюся німцем. Хоч ми й тугодуми, одначе колись і ми наберемось розуму.

Він устав, пройшовся вздовж кімнати й ізсунув докупи фіранки на вікні.

— Боюся тільки, що цього разу ми опинились у цейтноті.

Газе довго стояв, дивлячись понад фіранкою в піч і випалив дві сигарети підряд. Я встав і почав одягатися.

— До побачення.

Лейтенант, не обертаючись, відповів мені, і я, збентежений і його поведінкою, і всією розмовою з ним, вийшов на вулицю. І тільки там озирнувся. Будинок поринув у сон, і лише в одному яскраво освітленому вікні й досі маячила голова Газе над білими фіранками.

Я йшов принишклими вулицями додому й ніяк не міг позбутися настирливої думки, що німець не просто так собі завів цю розмову зі мною: На душі від того ставало незатишно. Що він знає й про що здогадується? Чи, може, то таки й справді спонтанний спалах одвертости? Зрештою, кожна людина мусить хоч вряди-годи звіряти свої думки й сумніви з іншими. Але розмова була настільки несподіваною для мене, що я не міг одразу заспокоїтись.

Аж за три дні я наважився знову піти до Ягол. Оленка нічим не завинила переді мною, я ж поводивсь, мов останній йолоп і мучив і себе, і її. Того вечора, коли тут сидів лейтенант Газе, я не мав змоги роздивитись Оленку як слід, і тепер із подивом помічав у ній багато дечого такого, чого раніше не бачив. Усі мої сумніви й самотерзання здавалися настільки кумедними, що про них не варто було й говорити. Навіть те, коли мене раптом потягло до Ганни.

Я сказав Оленці:

— Люблю тебе, як і раніше, і не слухай нікого, якщо тобі хтось казатиме що-небудь. Усе то брехня, правда тільки те, що ми були і будемо разом.

Вона подивилась на мене трохи розгублено і спитала:

— А що мені казатимуть?

Під очима в неї зачаїлися темні тіні, й опукле чоло перетялося тонкою страдницькою рискою. Ось цього в ній раніше й не було. Мені стало боляче.

— Нічого, — відповів я на її запитання.

— А нащо це ти кажеш?

Хіба я міг розповісти їй про ті вечори, коли мене переслідував образ Ганни, або ті відчуття, які опосіли тоді в Ганниній хаті? Я сказав: