— Ходімо завтра повінчаємось.
Оленка злякано подивилася на мене, і я відчув, що починаю шарітись. Це слово, яке ввійшло в побут хіба півтора року тому і яке перед війною люди вже почали були забувати, уголос вимовлене, справило на нас обох неабияке враження. Ми сиділи по різні боки столу й боялися підвести очі. Колись Оленка розповідала мені, що мріяла, як виходитиме заміж, обвінчатись у церкві: «У сільраді не'нтересно, — казала вона. — Записують, уроді здав налог. Я б хотіла в церкві... Шоб і співали, і свічки скрізь...» Коли ж її мрія здійснилась, Оленка ледь чутно протягла:
— До... попа?
— А що ж тут такого! — Я починав дратуватись. — Тепер квитанції не виписують як колись... Визнається тільки церковний шлюб.
— Тільки церковний, — погодилася вона тихим голосом. — Хіба я шо кажу... Треба — то треба...
Цю покору я сприйняв на свій карб. Вона згодна, але їй буде соромно стояти серед цікавого натовпу поряд із офіцером поліції. Я й ляпнув їй це, але вона палко заперечила:
— Хіба я таке сказала? Скажи, сказала? Сказала?!..
Така темпераментна зав'язка могла кінчитися чим завгодно, я спробував заспокоїти дівчину:
— Мені теж неприємно було б стояти й відчувати на собі сотні пар очей.
Ми й досі не дивилися одне на одного. По тривалій мовчанці Оленка мовила:
— Макси... Я така дурна... Еге ж?
Тоді підійшла, і сіла поруч зі мною, і поклала мені голову на груди. Ми вперше за останніх чи не півтора місяці пригорнулися.
Раптом щось у кімнаті загуркотіло. Ми похапалися, мов ошпарені. Пролунав сонний дитячий плач. Колько, стежачи за нашою незрозумілою розмовою, певно, заснув і гепнувся на лежанку — добре, що там виявилися клуночки з якимось насінням і стара Антонова кухвайка.
— Ой дурка ж я! Ой дурка! — схопивши на руки маля, бігала з ним по хаті Оленка, тоді почала колисати його: — Ну, нічого, до свайби загоїться.
Несподіваний жарт розсмішив нас обох і розвіяв атмосферу незручности. Коли прийшла Паша, малюк знову спав, але вже на Оленчиному ліжку.
— Заснув либуз?
Ми з Оленкою змовницьки перезирнулися, та казати правду побоялись.
У неділю наступного дня я зранку пішов до церкви. Але відправа вже почалася й довелось чекати її закінчення. Я сходив додому, батько щось однією рукою майстрував у коморі, матері не було — або пішла й собі до церкви, або ж досі на базарі. Я нікому з них не сказав про свій намір одружитися й тепер не знав, куди ховати очі.
— То ти, дерехторе? — спитав батько, бо я й до хати прослизнув тихцем. — То ти, кау? Чого так рано?
Я стенув плечима.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Яр» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЯР Роман“ на сторінці 339. Приємного читання.