Розділ «ЯР Роман»

— Ходімо завтра повінчаємось.

Оленка злякано подивилася на мене, і я відчув, що починаю шарітись. Це слово, яке ввійшло в побут хіба півтора року тому і яке перед війною люди вже почали були забувати, уголос вимовлене, справило на нас обох неабияке враження. Ми сиділи по різні боки столу й боялися підвести очі. Колись Оленка розповідала мені, що мріяла, як виходитиме заміж, обвінчатись у церкві: «У сільраді не'нтересно, — казала вона. — Записують, уроді здав налог. Я б хотіла в церкві... Шоб і співали, і свічки скрізь...» Коли ж її мрія здійснилась, Оленка ледь чутно протягла:

— До... попа?

— А що ж тут такого! — Я починав дратуватись. — Тепер квитанції не виписують як колись... Визнається тільки церковний шлюб.

— Тільки церковний, — погодилася вона тихим голосом. — Хіба я шо кажу... Треба — то треба...

Цю покору я сприйняв на свій карб. Вона згодна, але їй буде соромно стояти серед цікавого натовпу поряд із офіцером поліції. Я й ляпнув їй це, але вона палко заперечила:

— Хіба я таке сказала? Скажи, сказала? Сказала?!..

Така темпераментна зав'язка могла кінчитися чим завгодно, я спробував заспокоїти дівчину:

— Мені теж неприємно було б стояти й відчувати на собі сотні пар очей.

Ми й досі не дивилися одне на одного. По тривалій мовчанці Оленка мовила:

— Макси... Я така дурна... Еге ж?

Тоді підійшла, і сіла поруч зі мною, і поклала мені голову на груди. Ми вперше за останніх чи не півтора місяці пригорнулися.

Раптом щось у кімнаті загуркотіло. Ми похапалися, мов ошпарені. Пролунав сонний дитячий плач. Колько, стежачи за нашою незрозумілою розмовою, певно, заснув і гепнувся на лежанку — добре, що там виявилися клуночки з якимось насінням і стара Антонова кухвайка.

— Ой дурка ж я! Ой дурка! — схопивши на руки маля, бігала з ним по хаті Оленка, тоді почала колисати його: — Ну, нічого, до свайби загоїться.

Несподіваний жарт розсмішив нас обох і розвіяв атмосферу незручности. Коли прийшла Паша, малюк знову спав, але вже на Оленчиному ліжку.

— Заснув либуз?

Ми з Оленкою змовницьки перезирнулися, та казати правду побоялись.

У неділю наступного дня я зранку пішов до церкви. Але відправа вже почалася й довелось чекати її закінчення. Я сходив додому, батько щось однією рукою майстрував у коморі, матері не було — або пішла й собі до церкви, або ж досі на базарі. Я нікому з них не сказав про свій намір одружитися й тепер не знав, куди ховати очі.

— То ти, дерехторе? — спитав батько, бо я й до хати прослизнув тихцем. — То ти, кау? Чого так рано?

Я стенув плечима.