Розділ «ЯР Роман»

— То все дурниці.

Оленка була явно розчарована такою стереотипною відповіддю й, певно, хотіла мене знову щось поспитати, але в цей час увійшла Паша з малим Кольком на руках, і розмова, яку я з власної примхи завів у глухий кут, увірвалася.

— Там таке холодне, — проказала Паша, киваючи на свою половину, — шо дитина задубла. Іди на ніч, Колько, — звернулася вона до дитини. — Там те-епло, мама сьодні топила.

Вона посадовила малюка на черінь:

— Тіки ж не впади! Бух!

Запнене хусткою, мов дівчина, хлоп'я, відчувши під собою тепло, негайно полізло по закутках, а Паша підсіла до столу:

— Облави не чуть?

Я невизначено стенув плечима:

— Ніби ні...

Хіба я знав, коли німцям спаде на думку пополювати за ясирем?

— Антін мій каже, шо в його на роботі вп'ять у списки записують: хто хоче сам. А в вас ні? — спитала вона в зовиці.

— Хіба ми з ним не разом?

— Та разом, та...

Вона поклала свої натруджені, але ще білі й пухлі руки на стіл і заходилася роздивлятись лінії на долоні.

— Як я була дівчиною, ще маленькою, одна ворожка казала, що доживу до тридцяти год. Мені тоді було чи десять, чи дев'ять... Я сміюся, кажу: ото такою старою буду?

Паша засміялася й по хвилі додала:

— В октябру міні буде тридцять.

Такі аналогії не могли призвести ні до чого доброго, і я звів балачку на жарт:

— Ось бачите, циганка й набрехала!

— А то була не циганка, — заперечила Паша. — То Килина, дідова Єсохвадова жінка. Вона ше в тридцять третьому вмерла з голоду.