Розділ «ЯР Роман»

— Только ради вас, пане начальник, только ради вас беру грех на душу. Не дай Бог узнаєт благочинний...

— Не дізнається! — заспокоїв його я.

Давши мені свідоцтво, списане тремкою старечою рукою, він раптом схаменувся й відібрав його назад:

— Господи, спаси мя й помилуй! В этот же день было два венчания!...

Тоді подумав і знайшов вихід:

— Скажете, отець Юлий обвенчал вас поздно вечером у себя на дому.

— Добре, — погодився я з таким не дуже важким застереженням. — Скільки ви берете, отче, за... ну, вінчання?

Отець Юлій усміхнувся:

— С вас я, пане начальник, ничего не возьму.

Я заходився сперечатись, мовляв, нехай він не називає мене начальником і візьме стільки, як і з інших.

— Нет, ничего не надо, пане начальник, ничего не надо. Я сделал вам одолжение.

— Ну, добре, але, просто цікаво, скільки ви берете з інших? — наполягав я.

— Ну, с кого як... С которого двадцять стаканов пшона, с которого полсотни яичок... А з вас не возьму.

Я витяг з кишені жменю паперових грошей, усі, скільки в мене було, поклав їх на стіл і, не звертаючи уваги на вітцеві протести, попрощався й вийшов із хати. Від ладану й старих церковних книг, якими там пахло, у мене трохи розболілася голова, і тепер я не без приємности вдихнув провесняного повітря. У кишені шарудів цупкий папірець вінчального свідоцтва, та він чомусь не дуже втішав мене. Вийшовши на вулицю, я подумав, куди йти. Додому — чи до Оленки, яка кілька хвилин тому стала моєю вже й офіційною дружиною? Рвучкий вогкий вітер дмухав просто в обличчя. Мені стало й смішно, і трохи неспокійно. Хіба ж може щось вирішити якась нікчемна, помережана кривульками папірчина? Маячня та й годі, а ба, коли я вийшов од священика, думки закрутилися в голові зовсім по-іншому, і геть не ті почуття виповнювали мою душу. То була справжня кумедія, людина вигадала напір для полегкості, а тепер сама потрапила в його пута. Якщо досі нашими з Оленкою стосунками керували самі почуття, то тепер до них додались обов'язки, серйозні, і може, навіть обтяжливі.

Я раптом став головою родини й мусив із цим рахуватися. Таке резюме трохи врівноважило мої думки й навіть заспокоїло. Зрештою, чого це я думаю тільки про себе? Сьогоднішня подія не меншою мірою стосується й Оленки, якщо не більшою. Й Оленка радітиме, а її радість мені зовсім не байдужа. Я додав кроку і звернув на Черкаси.

— А я тебе жду... — сказала Оленка й тремко зітхнула, мов ображене дитя, яке виплакалося й тепер тільки хлипає. — На, подерж.

Вона простягла мені свого жакета, бо сама, запнута квітчастою хусткою, ніяк не могла влучити кулачком у рукав. Моя поява додала їй настрою, і вона ласкаво всміхнулася:

— Мама покійна міні приказала, — торкнулась Оленка пальцями до гарної хустки. — Ще їхня весільняна.

— Ти куди зібралася? — стривожився я.

— Куди ж! — сказала вона й знову всміхнулась. — Ти вже?