— Що?
— Та шо ж! До попа... вже? Побалакав?
Я витяг із кишені складеного вдвічі папірця й мовчки простяг їй. Оленка подивилася на нього, тоді на мене й заходилася читати. Я пильно стежив за нею. Оленчине обличчя спершу пойнялося рожевими плямами, тоді почервоніло, потому взялося бліднути, бліднути й стало, мов крейда. Вона прочитала свідоцтво раз, удруге, й утретє, навіщось перевернула його навиворіт і подивилася до світла, потім повільно опустила руки й ще повільніше ступила три кроки й сіла на лаву.
— Оленко...
— Що?
Не підводячи на мене зору, вона розіпнула хустку, немов їй забракло повітря, і квітчасті кінці звисли аж до колін. Я заходився квапливо крутити цигарку, і коли нарешті скрутив і витер вопно, зважився глянути на Оленку. З її широко розплющених очей, сліпо втуплених у комин, одна за одною скочувалися великі сльози й поставали на квітчастій материній хустці, яку Оленка напнула для найурочистішого моменту у своєму житті.
Увечері ми сиділи вчотирьох за столом. На латаній скатертині височів полумисок із великою білою картоплею, а ще один — з огірками. У білій тарілці лежало нарізане тонюсінькими скибочками сальце, і кожен сором'язливо минав його. Того вечора, коли за цим самим столом сидів лейтенант Газе, родина Ягол, певно, витратила кількатижневий запас дефіцитного продукту, і тепер доводилось ощадити. Сала взагалі могло б і не бути на столі, але я розумів і Пашу, й Антона, вони видавали заміж Оленку.
Наше сидіння мало чим нагадувало весілля, навпаки, воно більше скидалось на поминки. І ніхто навіть не вдавав, що йому весело. Тільки Паша зрідка всміхалася до нас, винувато й водночас вибачливо. Їй, певно, було просто шкода нас, і я це добре розумів. Вона підсовувала тарілочку з салом то до мене, то до своєї зовиці й припрошувала:
— Та їжте, чого ви не... їжте.
Я брав найтонший шматочок і відкушував трохи, заїдаючи доброю картоплиною.
Оленка сиділа за столом рівно, мов на справжньому весіллі, і дивилася поперед себе на стіл. Вона була в новій, ще, либонь, і не вдяганій кофті в дрібний синенький горошок. Одежина десь-то давно лежала в скрині, бо від неї пахло любистком, яким у нашому містечку берегли одіж від молі. В Оленки й досі були припухлі очі. Трохи згодом після того, як я показав їй свідоцтво про наше одруження, до кімнати ввійшла Паша. Вона враз зрозуміла, що трапилося, підійшла до зовиці, сіла поряд, пригорнула її за плечі, Оленка довірливо притулилася до неї, і обидві жінки дали волю сльозам. Я ладен був зробити собі не знати що, адже не хтось інший, а я сам украв у коханої людини те, про що кожна дівчина мріє змалечку.
Тоді ввійшов Антін і, довідавшись од Паші, що сталося, проказав:
— Ото воно вам треба було, як, повідіму, голодному той... — і закінчив не зовсім пристойним словом.
Паша насіпалася на нього й почала захищати нас:
— А шо ж їм робить було! Тепер усі так, у батюшки. Шо ж їм було робить.
А я стовбичив, мнучи картуз у руці, мов бешкетник, якого впіймали на чужій груші.
— Та вже, як така математіка... — примирливо буркнув Антін.
Приблизно те саме мовив він і потім, коли Паша зібрала ввечері на стіл:
— Як така математіка, то повідіму, шо з воза впало, те пропало.
Ніхто на його сентенцію не відгукнувся, і він вирішив додати:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Яр» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЯР Роман“ на сторінці 343. Приємного читання.