Розділ «ЯР Роман»

Тоді заговорив повільно, добираючи прості слова, які були б мені зрозумілі:

— Ми оголосили себе визволителями Європи, а поводимось, як останні окупанти. Ви теж слухаєте мене, а самі думаєте, як би від мене одчепитися, правда ж?

Я двозначно всміхнувся.

— Я насамперед у кожній країні створив би національний уряд... Ні, не створював би, а дав можливість місцевим силам зробити це.

— І тут?

Розмова ставала принаймні дивною.

— І на Україні, — підтвердив лейтенант.

— Уряд тут було вже створено.

— Ми його загнали в підпілля й по можливості знищили якнайбільше людей, які йому симпатизували. Ви ж це знаєте?

— Чув...

— А втримувати в окупаційних рукавицях таку велику територію, як Україна, — то нам понад силу.

— Ви ж знищили загін Кузьми Крутя, — заперечив я й удруге здивувався, бо лейтенант сказав щось таке, чого навіть передбачити було важко.

— Кривий утік, — промовив він.

Я не зразу отямився, бо то було майже невірогідно.

— Утік. Це кажу вам я, Газе. А коли втік, треба сподіватися, що на печі не вилежуватиме. Здається ж є така українська приказка?

— Є...

— Отже ж... Рано чи пізно доведеться починати все спочатку. Добра третина сил абверу мусить підтримувати окупаційний режим у всіх підкорених країнах. А коли б ці країни були нашими союзницями, то цього робити не треба було б. Та що там! Створилися б національні армії, які допомагали б нам боротись із більшовиками на фронті.

Мені пригадалися мої роздуми зразу ж після приходу німців, і слова Газе багато в чому збігалися з ними. Я сказав йому:

— Досить дивно слухати подібне з ваших вуст, пане лейтенанте.

Він рипнув стільцем і подивився на мене впрост: