Розділ «ЯР Роман»

Я чекав, що він казатиме. На лейтенанта, певно, найшла мить відвертости, і цим треба було скористатись, хтозна, чи трапиться колись інша нагода. Та німець не сказав більше нічого, він запропонував:

— Ходімте до мене, вип'ємо по чарці. У мене є пляшечка справжнього «Бордо», ви такого напевно не куштували.

Не чекаючи, поки я дам згоду, він повернувся й пішов уперед. І я поплентав слідом. Такого знайомства ніскілечки не сподівався, і тепер думати про його моральний бік було пізно, та й недоречно.

Лейтенант Газе мешкав у чепурному будиночку за два квартали від комендатури, там само, де й гауптман Франц Енґель та ще двоє офіцерів. Газе пропустив мене в коридор поперед себе, але я не бачив, куди йти. Тоді він, одчинивши двері своєї кімнати, торкнув на шафі для одягу якийсь пристрій, і кімнату залило яскраве світло. То виявився потужний автомобільний акумулятор. Маленька довгаста лампочка так різала очі, що я відвернувся.

— Роздягайтесь, пане Максиме.

Господар скинув шинелю, амуніцію й картуз і дістав із шафи вино. Пляшка була й справді непідроблена й вабила зір барвистою етикеткою, яких мені досі не доводилося бачити.

— Почитайте, — запропонував лейтенант.

— Я цієї мови не тямлю.

— Стара французька фірма, — пояснив він.

— Тепер вона належить Німеччині.

Лейтенант розкоркував пляшку, палив у дві маленькі скляночки, подивився на ясну рідину до світла й проказав:

— Німців ніде не люблять. Ні в Росії, ні там, у Франції.

— Тут Україна, пане лейтенант, — нагадав я.

— Але й тут не набагато краще, ніж у Росії. Я це добре знаю, доводилося бувати.

Він трохи надпив зі скляночки й знову подивився на неї проти світла. Я затамував подих, і в наступну мить Газе сказав те саме, що казав і там, перед собором:

— Якби моя воля, я робив би все це не так.

Одначе, пауза затяглась і я пустив зонд:

— А як же?

Крутячи перед очима скляночку, лейтенант повторив:

— Принаймні, не так.