Розділ «ЯР Роман»

Десь аж по десятій годині лейтенант Газе встав і заходився прощатись. Антін умовляв посидіти ще, майже силоміць усаджував його знову за стіл, але білявий німець, певно, почувався не дуже добре після випитого самогону й хотів спати. Очі в нього потьмяніли й утратили жвавість. Він поцілував Оленці руку, дівчина сіпнулася й утекла в куток, і лейтенант поблажливо всміхнувсь. Тоді простяг правицю господареві:

— Гуте нахт, Антон. Ду біст айн гутер керл.

— Що він каже? — спитав Ягола.

— Каже, що ти гарний хлопець.

Антонові очі спалахнули, але мені були добре знайомі ті вогники. Я дивився на цих двох людей і думав, як би вони себе поводили, коли б опинились у зовсім іншій ситуації. Мені пригадавсь лейтенантів оклик «Максі.. Максі..» і страшенно захотілося курити. А потім перед очима вималювавсь образ ката-філософа Кості та його начальника Семена Семеновича.

— Гарну маєте дівчину, — проказав лейтенант, коли ми нарешті опинились під холодними березневими зорями. — Вона, певно, і в ліжку така?

Мене мов окропом ошпарило, але я стримався. Газе відчув мій настрій і сказав:

— Вибачте, пане Максиме. Вона — ваша наречена?

Я знову нічого не відповів. Лейтенант ішов поперед мене, і в темряві ледве проявлялася сіра пляма його шинелі, що тепер здавалася чемною. Усе знову ставало відносним. Він дістав сигарету й клацнув запальничкою. Німецька чемність не дозволила йому налити в хаті, подумав я, але Газе кинув сигарету в твань, яка чавкала й кавчала в нас під чобітьми, і спитав:

— Не маєте чогось міцнішого?

Я витяг кисет, одначе він махнув рукою:

— У темряві не зумію... — І раптом сказав: — Гарні в вас люди, пане Максиме!

На таке не зразу можна було знайти відповідь, і він по хвилі додав:

— Я люблю українців. Дуже привітний і гостинний народ. Надзвичайно.

— Це у вас од хмелю, — сказав я, і цього разу вже він змовчав. Але біля центру таки спитав мене:

— Ви мали на увазі... мою службу?

Я засміявся:

— По-моєму, вона виключає будь-які сентименти.

Він повернув голову й придивився до мене в темряві. Перед брамою собору ми мали розійтися в різні боки, і мені спало на думку, що зовсім недавно на цьому самому місці стояв альбінос Макс. Асоціація була не дуже приємна, тим наче в такій темряві, і мене побили дрижаки, хоча в концтаборі я перебачив безліч мерців і зовсім їх не лякався. Лейтенант поліз у кишеню й знову дістав сигарети. Вогник осяяв його обличчя. Воно здавалося блідим і стомленим.

— Якби моя воля, — проказав Газе, пахнувши димом, — я б робив це все не так.