Розділ «ЯР Роман»

— Дра-ась...

Так у мене виходило завжди, коли я хвилювався.

І Паша, і Антін із Оленкою відповіли на моє привітання, і це трохи зняло напругу. Лейтенант, певно, здогадався, що я тут бував і раніше, обличчя йому теж ом'якло, і він запросив мене до столу:

— Біте цум тійш.

Ця його розпорядливість у чужій хаті додала мені сміливости, і я вже привітався по-справжньому:

— Добрий вечір вам.

Антін посунувся й звільнив місце коло себе:

— Як гер офіцір каже, то, повідіму, сідай.

Мене це не образило, бо я знав, що він жартує, і почав роздягатися.

— Це, може, ваша дівчина, пане Максиме? — спитав німецькою мовою лейтенант, і я кивнув. — Чарівна, чарівна... Щось у ній є... Але я не заважатиму вам, пане Максиме. Вітаю вас. Маєте гарний смак до дівчат.

Я вже геть оговтався й доклав усіх сил, щоб і за столом ночувати себе принаймні не гостем на чужому похміллі. І цьому сприяла перша чарка, яку мені підставила Наша. Я вихилив і навіть не скривився. Лейтенантові сподобалась така демонстрація, і він заплескав у долоні:

— Браво, бра-во!

— Їжте, — підсунула до мене тарілку з салом Паша.

Я взяв чималий шматок і почав заїдати самогонку, що й досі забивала мені дух буряком і дріжджами. Склавши руки в пелену, Оленка сиділа й дивилася на світло. Я тільки тепер зрозумів, чому мені ця кімната, у якій я знав, либонь, усе до найменшої дрібниці, здалася чужою й незвичною. Причина була не тільки в пещеній поставі молодого білявого німця: над столом звисала зі сволока велика гасова лампа.

— Як на Великдень! — сказав я, пі до кого не звертаючись.

По один бік від мене сидів Антін, по другий — Оленка, розгублена й присутністю лейтенанта Газе, і моєю, певно, зовсім несподівано появою, бо я таки давно вже не приходив сюди. Антін зрозумів мої слова як натяк і заходився пояснювати:

— Ми з ним на станції розбалакались. Каже, якби шнапсу... Ну, і прийшов...

Це було абсолютно непереконливо. Я знав Антона як облупленого, тим наче, що й лейтенант, коли б йому смертельно закортіло хильнути, не став би сам шукати шнапсу, натомість послав би ординарця чи ще котрогось служаку. Ягола крутив свою мотузку й десь-то довго полював на цього німця, щоб той прийшов аж сюди на чарку самогону. Але мене його махінації не обходили, ми з ним про це давно вже домовилися й з'ясували свої точки зору, тож і така версія могла правити за щось.

Лейтенант Газе сказав, піднявши свою чарку:

— Я дуже радий, пане Максиме, що маю таку зручну пагоду перепросити вас... Ви знаєте, за що.