Розділ «ЯР Роман»

— Чого ти так довго?

Він аж замахав руками:

— Драбына была схована. Ледве знайшоу! Яны яе в ярку схавалі да еще снегам прыкідалі. Ну, да я...

Ми поклали драбину на те саме місце, де її знайшов Кастусь, пригорнули снігом і позамітали свої сліди. До смерку нам ще належало ховатись у печері під Чортовою воронкою, а потім розшукати схованку з продуктами. Схованка була неблизько — по той бік нашого концтабору, і ми мали бути пильними, щоб не попастися на самому початку смертельно небезпечної дороги.

Кастусь сказав:

— Туды вам лепей не хадзіць... — І кивнув у той бік, де був вихід із печери.

Я поцікавився:

— Чому?

Він довго вагався, перш ніж сказати:

— Там багата трупау. Не кастякоу, як таго разу, а спраужныx трупау, еще свежых.

Отже, табірне начальство користувалося Чортовою воронкою частіше й раціональніше, ніж ми думали. Кастусь проказав:

— Мяне ледве чарты не схапілі, покі я выбірауся з той купы!

А ми з Якимом думали, що в Кастуся слабкі нерви. Не знаю, як би повівся я, опинившись у скопищі кістяків і напіврозкладених трупів. Розпещений інтелігент в екстремальних умовах теж міг стати героєм.

Ми зійшли в долину й, ризикуючи бути поміченими, розклали багаття з гілля та лайок полярного ялівцю. На наше щастя, ялівець горів майже без диму. Та й поряд курілася туманом Чортова воронка. Висушивши лиглий одяг, ми перед самим смерканням ще раз вилізли на узвишшя Чортової воронки і спробували якнайдокладніше запам'ятати свій перший маршрут — до схованки з продуктами, бо мали рухатися вночі, щоб до ранку, вже річищем Колими, якнайдалі відійти від нашого рідного концтабору.

Коли добре смеркло, Яким сказав:

— Ну, браття, з Богом?

У мене від цих слів по спині пробігли мурашки. Ми переходили свій Рубікон.

Розділ двадцять третій

Сліпий випадок, про який я здумав увечері в Ганни Базилевич, звів мене з лейтенантом Газе. То було майже незбагненно. Зайшовши наступного дня після роботи до Ягол, я вирячив очі. За столом у Оленчиній кімнаті, простоволосий, навіть без паска, який висів разом із шинеллю та кашкетом біля дверей на кілочку, сидів лейтенант і про щось голосно розмовляв із Антоном. Оленка ніяково тулилася скраєчку столу, і коли двері тихо рипнули, враз підвелась. Я навіть забув привітатися, так здивувала мене постать чемного й прилизаного німця за Яголиним столом. А на столі височіла сулія з трохи сизуватою самогонкою. Лейтенант і собі рячився на мене, певно, теж не сподівався подибати в цьому домі заступника начальника української поліції.

Три пари очей дивилися в мій бік кожна по-своєму, а я стояв і стояв. І тільки коли через сіни рипнули другі двері й до кімнати ввійшла старша господиня, нарешті видавив із себе: