Розділ «ЯР Роман»

Сизокрил орел летить...

Бісів білорус, який раніше боявся язика скрутити на «хахляччыне», проспівав перші рядки не гірше киянина чи полтавця. А далі підхопили й ми з Якимом:

Не зламати крил широких,

Того лету не спинить!

Щоб не розсердити лева ще дужче, ми обмежились цими чотирма рядками. Після закінчення нараду Потапов оголосив, що з нагоди великого революційного свята — Дня пам'яті товариша Леніна — «контрреволюционеров и врагов трудового народа Литовченко, Нетребу и Матусевича примерно наказать пятнадцатью днями в Чортовой воронке».

Наступного ранку, коли нас відвезли до місця ув'язнення й звеліли лізти драбиною в переповнену парою прірву, а потім витягли драбину нагору й зникли, Кастусь широко всміхнувся і сказав:

— Есць-такі Бог на свеце, хоць ён, может быць, і жыдовскі!

Причини для ентузіазму справді були. Одна з них — що ми одержали по п'ятнадцять сухарів на брата. Друга — що про нас тепер не згадають принаймні півмісяця.

— Як на лихо, то можуть згадати й завтра, — розвіяв наш ентузіазм Яким.

Раніше нас витягали з цього кам'яного мішка щоразу з добрим запізненням, коли в нас уже ледве душа в тілі трималась, але тоді нас опікував Ципльоночок, а тепер? Може, серед тих фашистів знайдеться ще один милосердий, як отой, що не змушував нас іти з рудника до концтабору в ногу й горлати революційну пісню?

— Трэба «брызгаць» якнайскорэй! — сказав після короткої наради Кастусь Матусевич, та потім ми ще довго сиділи, спершись спинами на холодну вертикальну стіну, й уникали дивитись один на одного. Ми навіть сиділи в однаковій нозі, поклавши кошлаті бороди на коліна, обхопивши коліна руками. Якби хто поглянув на нас ізбоку, можливо взяв би за гномів чи якихось інших підземних духів: три однакові скарлючені сірі істоти, лише бороди різні: у Якима сива, у мене чорна, а в Кастуся руда. Унизу під нами була темна каламуть, яка поступово підіймалася вгору, рідшала і світлішала, заполонивши всю велетенську кам'яну чашу, а ще вище, де вже безроздільно панували вітер і тріскучий мороз, сиве клоччя нари перетворювалось на вир блискучих мерехтливих сніжинок, які відносило кудись на схід.

Ми заворожено дивились у найчорніший клубок хмаровища, і я мав таке почуття, що хто з нас перший змінить позу чи бодай ворухнеться, той не зможе далі терпіти й першим стрибне в пащу таємничого ящура там унизу.

А хтось-таки мусив стрибнути першим.

Я міг би зважитись і піти на подвиг, але ще не зовсім оклигав після хвороби й вагався. Кастусь був серед нас фізично найслабшим, та він перед цим повинен був підготуватися й морально, хоча це була його ідея й він раз побував на тому світі й повернувся звідти несподівано для всіх нас. Яким Литовченко був нашим ватажком і не мав права ризикувати собою, точніше — ми не мали права ризикувати ним. Певно, це збагнув і Кастусь Матусевич, бо раптом пустив коліна й почав чухмарити руду бороду.

— Калі трэба будзе, я прыгну, — сказав він. Вийшло все так, як я й думав. Я полегшено зітхнув.

Кастусь Матусевич стрибнув у прірву, і потім його не було добру годину. Я карався сумлінням, карався й Литовченко. Він раз у раз відходив на краєчок і так вузької приступки, задирав голову вгору й наслухав, а тоді бідкався:

— Чого я сам не стрибнув!..

Я казав те саме, тільки подумки. Тоді згори нараз почулося:

— Гэй, хахолікі, вы тут мяне еще не пахавалі?

Ми аж загорлали від радости. Кастусь, утішений, що йому пощастило «схадзіць на подвіг», теж реготав і поволі висував драбину. Ми з Якимом вибралися нагору, і я запитав: