Розділ «ЯР Роман»

— Людина до всього звикає.

Ганна заворушилася. В її очах було здивування.

— Нащо ти мені це кажеш?

— Не знаю, — промовив Максим. — І сам не знаю.

Але тепер він уже був майже певен, що більше не зможе встати й узяти її за руку, як зробив це годину чи дві тому, біля груби.

— Ми вже нічого не знаємо, — проказала Ганна. — Ми вже ні на що не здатні.

Максим здогадувався, про що вона каже. Вони й справді були тепер схожі на плавця, який утратив сили й усього себе віддав на ласку течії. Куди винесе їх вода, до якого берега — все це, либонь, питання часу й тієї потаємної сили, що споконвіку зветься випадком.

— Як ти думаєш, — озвалася Ганна, — ми б могли знову стати такими, як були?

Максим злякано блимнув на неї, і по спині йому пробігли мурашки. Вона сказала вголос те, про що він думав, точнісінько те саме, може, тільки іншими образами чи словами. І раптом у душі в нього завирував протест. Максим вигукнув:

— Ти помиляєшся! Я більше ніколи не зміг би служити росіянам!..

Хотілося крикнути це на всю хату, щоб і стіни здригнулись, але голос виявився до смішного кволим і незначущим. Стало навіть соромно.

— Мости сожже... спалено.

Це сказала Ганна, і він не міг утриматися, щоб не зауважити їй роздратованим тоном:

— Коли ти вже перестанеш збиватися!

Ганна розуміюче всміхнулась:

— На себе злишся.

Так воно й було, і Максим похнюпився:

— Вибач.

— Ми стали дуже дратівливі. Скрути ще цигарку напоследок.

Максим дістав кисет і заходився крутити цигарку, але тонкі турецькі папірці рвалися й не тримали тютюн.