Розділ «ЯР Роман»

— Мені вже пора йти? — спитав Максим, не дивлячись на господиню.

Ганна відповіла, теж не дивлячись на нього:

— Пізно... І взагалі...

— Безперспективно? — підказав він і кисло посміхнувся. Точно так розмовляв він із нею всі останні дні. Але тоді було навпаки, принаймні так здавалось.

— Ми вже не ті, Максиме. Найнездоланніший вододіл між людьми — час.

Він злякано подивився на молоду жінку. До такого афоризму людину може привести тільки довге й болісне роздумування, по хвилі сказав він сам собі.

Ми здійснили втечу ледве 21 січня 1941 року — неначе зумисне для того, щоб усе збіглося з добутим липовим документом на ім'я Якима Литовченка. Там справді було зазначено, нібито нашого старшого товариша звільнено з концтабору за три дні перед цим — вісімнадцятого.

А не змогли ми втекти раніше через мене. Десь відразу після жовтневих свят я послизнувся, зсунувсь із насипу, яким ходила наша вагонетка, і шубовснув у канаву з водою. Канава ця не замерзала майже цілу зиму, бо нею відводили гарячу воду із збагачувальної установки. Поки я з допомогою Кастуся та Якима виборсався з тієї купелі, то геть вимок. Потім Яким ще довго вмовляв нашого бригадира Коршакова, щоб відпустив мене з роботи, далі ще довше благав наглядача, але той стояв на своєму:

— Ничего с ним не сделается. Через час все пойдем в лагерь.

Мене в'язні прихистили в самій виробці, де здавалося тепліше, бо було багато пари, але надворі стояли морози градусів, певно, за тридцять, я вже у виробці почав тремтіти, хоча ні на мить не зупинявся, працював разом із усіма. Остаточно ж перемерз дорогою до табору, але через два дні в мене почався сильний жар.

Я не знаю, яким саме чином пощастило мені опинитись у санчастині, куди клали тільки важкохворих битовиків, я лише бачив, що Литовчепко приводив Папу Швілі до нашого бригадира. Не знаю, і чим мене лікували, але Кастусь потім казав, що я три дні лежав непритомний, і він боявся, «кабы я не згарэу». Я місяць пролежав у бараку санчастини, а потім ще місяць привчався триматись на ногах, бо пневмонія геть мене виснажила.

А потім усі ми відчули, що далі зволікати нема куди. Почали самі набиватись на покарання. Кастусь Матусевич застерігав:

— Не вчыныць бы толькі худшэга. Трэба якась аберэжней, жебы Патапау не пужунуу нас куды нaдалeй, аж да той «Дікай сопкі»...

Нашого так старанно розроблюваного плану не пощастило здійснити, бо після свого відрядження до Магадана за прибалтійськими в'язнями Ципльоночок так більше й не з'явився в таборі. Одні казали, ніби його залишили в столиці ГУЛАГу Магадані, інші ж твердили геть невірогідне: нібито з нього поздирали петлиці й самого посадовили до концтабору. Кастусь казав:

— А што ж тут страннага? В тридцать дзевятам скалькіх чэкістау пересадзілі!

Усе виявлялося в нормі нашого буття. І все-таки іншого виходу не було, ми мусили дратувати Потапова, сіпати лева за хвіст.

День смерти Леніна Потапов, щоб не збивати нашого трудового ентузіазму, вирішив одзначити в неділю, 19-го січня. Він так і сказав на урочистій лінійці:

— Самым лучшим свидетельством нашей любви к Ильичу будет ударная работа каждого из нас на благо великой Родины!

Тоді ми мали пройти загальною колоною повз приміщення канцелярії, що виходила на концтабір вікнами лише другого поверху. Під цими вікнами вже стояла переносна трибуна. У святкові дні на неї піднімалося найвище табірне начальство. Оскільки свято цього разу було все-таки траурне, Потапов не давав команди співати. Табірники сотня за сотнею понуро проходили повз трибуну, не відбиваючи навіть крок. А коли настала черга нашої сотні й ми порівнялися з трибуною, раптом почувся високий тенор Кастуся Матусевича:

Із-за гір, та з-за високих