Розділ «ЯР Роман»

Вона роздяглася й повісила пальто та хустку біля дверей. Там була прикноплена пожовкла від часу газета з великою жирною назвою «Українське слово». Скільки ж провисіла ця газета, подумав Максим і почав знічев'я рахувати: принаймні від середини грудня 1941 року, а зараз маємо перше березня сорок третього. Майже півтора року, бо з 14 грудня газета звалася вже «Нове українське слово».

— Ти не боїшся? — кивнув він на газету.

Вона байдуже махнула рукою й теж сіла до столу. Форма брошури здивувала її.

— Це що, драма?

— Ні.

— Але ж ось у тебе дійові особи: Він, Вона...

Пані Ганна почала читати й замовкла. Максим дивився на неї майже в профіль. Виявляється, він уже встиг забути його. Губи в жінки повільно ворушилися, вона важко розбирала Максимову руку. Від носа поза вухами вигнулася тоненька лінія. Раніше цієї зморшки не було. «Що коли взяти й розповісти їй про свої щовечірні видіння?» — майнуло йому. Волосся так само вигравало проти лампи, мов найтонша павутина із старої міді, руки механічно потирали одна одну, бо в кімнаті гуляв холод. Максим одвернувся. Коло грубки лежало кілька дровиняк. Він мерзлякувато потер кінчики пальців правої руки об ліву долоню.

— Може, розпалити в грубці?

— Я сама, — схопилась Ганна й підвелася. — Змерз?

Він також устав і нахилився. Їхні голови торкнулись, обоє разом підвелися. Максим узяв її за руку над ліктем, і молода жінка ступила вперед. По тому жалібно проказала:

— Коли хочеш, то розпали сам...

Він пустив її й укляк біля груби. Дрова були товсті, довелося витягти з кишені складаного ножика й настругати розпалу. Максим орудував лезом, не дивлячись на Ганну. Вона знову сіла за стіл і притихла. Чулося тільки шарудіння сторінок і потріскування соли в лампі. Хвилин за тридцять груба нарешті загомоніла, та Максим не наважувався повернутись до столу. Скрутивши цигарку, він так і палив навпочіпки, струшуючи попіл у піддувало. Тоді йому зробилося жарко й мусив розстебнутись. Ганна промовила:

— Роздягнись.

Це слово нараз розвіяло напруження, Максим скинув одяганку, повісив поряд із її чорним пальтом і торкнувся рукою гладенького витертого коміра. Йому стало прикро. Певно, то неабияка трагедія, коли жінка, молода й гарна жінка, мусить носити стару одіж. Він підійшов до столу й знову сів на своє місце. І коли зробив нову цигарку й затягся міцним самосадом, Ганна вже спокійним голосом попросила:

— Дай і я.

— Тобі зробити цигарку?

— Дай так... Якщо не брезґу... не гидуєш.

Від цих слів Максимові потепліло на душі. Вона тонкими ніжними пальцями взяла в нього грубо склеєну цигарку, двічі смокнула й віддала назад, згодом потяглася ще, і вони налили навперемінки.

Закінчивши читати, Ганна глибоко зітхнула й відхилилася на спинку стільця.

— Нащо ти це написав? — спитала вона.