Розділ «ЯР Роман»

Афіноґен раз по раз бігав до будинку через дорогу, мало уваги звертав на свого заступника, і Максим був йому мимоволі вдячний за це. Якось доводилося дати раду тій брошурі, яку він вимучив безсонними ночами, але ж як? Піти знову до Поповича? Олег сприйме це за спробу покаяння. Що ж тоді робити?

Коли годинник на стіні показав п'яту, Максим швиденько вдягся, замкнув двері й одніс ключа на табло до чергового. І в коридорі здибався з Базилевич. Пані Ганна була в своєму чорному зимовому пальті з протертим комірцем під котика. Певно, у очах у Максима було щось незвичне, бо вона подивилася на нього довгим поглядом.

— Драстуй...

— Драстуй, Максиме. Ти щось хочеш мене спитати?

Йому стало ніяково, що зумисне підстеріг її на виході, і головне, що й вона це вгадала. Максим подумки махнув рукою й вирішив не гратися в піжмурки.

— Хотів би... якщо маєш час.

Пані Ганна повернулася до нього, але розмовляти в коридорі, де в усі боки шастали люди, було абсолютно неможливо. Максим буркнув:

— Можна я тебе проведу?

Ганна здивовано мовчала, тоді зиркнула на чергового поліцая, нахилила голову й дуже діловим тоном одказала:

— Будь ласка, я йду в бік собору.

Неначе він не знав, де вона живе, неначе в такому маленькому місті взагалі можна щось приховати від людей.

Надворі ще було досить видно, і це бентежило їх обох, але жодне й словом не прохопилося, поки йшли центром, тоді звернули в кривулясту вуличку. А біля знайомого штахетника, що колись був пофарбований у біле, Максим замулився й притишив крок.

— Я тут... одну річ написав, то хотів би, щоб ти... ну, подивилася.

Уже не можна було викручуватись, буцімто він чисто випадково мовчав усю дорогу й забалакав тільки тут, під оцим гарним будинком колишнього другого секретаря райкому партії. Максим простяг їй дудочкою згорнений стосик паперу. Ганна заходилася розсупонювати сирову нитку, якою була перев'язана дудка. Повз них пройшло двоє жінок. За кілька кроків обидві, мов на команду, озирнулися, тоді ще раз і ще. І, певно, аби розвіяти напруження, пані Ганна відчинила хвіртку і ступила в двір. Було досить добре видно й непевні рухи її ніг, і нерівний червець, що розливався по щоках та лобі.

— Ти зайдеш? — аж біля дверей спитала Ганна, не дивлячись на нього. Він мугукнув. — Бо тут не дуже зручно, — не знати для чого, заходилася виправдовуватись вона. — Ти ж хочеш, щоб я почитала зараз?

— Зараз.

Вони увійшли в темний коридорчик, тоді в таку саму темну кімнату. Пані Ганна метнулася до ліжка й лайнула зверху ковдру, лише тоді засвітила гасову лампу.

— Вибач, у меня... в мене тут не прибрано.

Максим сів до столу.

— Я тепер... Гостей не буває, так що...