Розділ «ЯР Роман»

І вона теж підтвердила:

— Усе...

Однак та її азартна, запальна усмішка, що ввижалася мені протягом усієї уявної дискусії, зникла.

— Мені вже час додому? — сумно спитала Ганна.

— Час.

Я знав, що поводжуся надто жорстоко, та не міг інакше.

— Гра закінчилася. Усе лишалось на старих місцях, як було й досі.

— Ти сам не віриш у свої слова.

— А ти чого знущаєшся?

Мене це злило, я відчував, що не владен прогнати її.

— Ти й сам не хочеш, щоб я йшла звідси.

— Це неправда!

— Ти кривиш душею. Я знаю тебе не перший рік. У тобі зараз почуття борються з обов'язками.

— І що ж мені робити?..

— Це в тебе вже було одного разу. Тоді ти пішов до неї. Я спробував зловити вираз Ганниних очей, але вони танули в півмороці кімнати. І лише чувся її тихий голос:

— Ти хотів, щоб я йшла додому. Я вже йду.

А мені тепер було важко сказати, чого я хочу.

— Добре... Йди...

Я роздягся, ліг у постіль і заплющив очі, та сон довго ходив круга, не наважуючись торкнутися моїх скронь.

Уранці він почувався дуже стомленим і ледве змагав зосередитись на нудних паперах допиту у справі чергової крадіжки. Факти й прізвища викликали в нього здивування. Хіба в такий час людині нема чим зайнятися кориснішим? Двадцять кілограмів малясу й підвода жому. Іншим разом кожне ім'я викликало в пам'яті якісь асоціації, і Максим починав міркувати: що штовхнуло людину на такий ризикований крок? Голод чи романтика забороненого плоду? Тепер же дивився на густо списаний папір, і чорнильні слова лишалися мертвими.