Розділ «ЯР Роман»

Максим ще не вірив своїм вухам, та Афіноґен підтвердив:

— То-то же и оно, что не было!

Тоді важко підвівся й, сутулячись, вийшов із кабінету. Максима раптом побив холодний піт. Він дістав з кишені хустку й утерся. І коли переляк остаточно минув, у грудях почала зринати досада й на Олега Поповича, і на Костюка, і на всіх інших. Значить, не тільки тих двох машиністів?.. Досада помалу переходила в лють, і він, не витримавши, подався до Поповича. Так оце й є його, «розумний гуманізм»? А то — не люди? Нижча раса?

Він і сам не знав, у що б вилилася їхня розмова, та Поповичів кабінет був замкнений.

Максим повернувся до себе, проминувши двері Ганни Базилевич, і сів на стілець. Тільки тепер почали пригадуватись епізоди вчорашньої операції й дивні перешіптування Костюка з Олегом.

До кабінету раз по раз уходили поліцаї й заважали зосередитися. Черговий Милитенко приніс і поклав перед ним список вартових на сьогоднішню ніч. Серед них було й прізвище Костюка. Максим сердито пошпурив папірець, аж він звився в повітря й почав зиґзаґами сідати додолу. Двері знову відчинились, і на порозі став Костюк. Притиснувши двері задом, він підморгнув Максимові:

— Як спалося, шефе?

— Ти чого прийшов? — ошкірився на нього Максим.

— На роботу, — бадьоро захрипів Костюк.— А тоді думаю, дай, думаю, зайду поздоровкаюсь.

Максим тим-таки тоном кивнув йому:

— То й іди собі на роботу.

І відвернувся. Костюк зміряв його збентеженим поглядом і, хмикнувши, вийшов з кабінету.

Максим устав, підняв з долу папірець і підписав його. На стінному годиннику була третя. Замкнувши кабінет і повісивши ключ на табло біля чергового, він спроквола потягся додому.

Батька десь не було, мати втирала почервонілі очі.

— Максимочку, ти ж казав, а її досі нема...

Вона говорила про Марію, і Максим стомлено відмахнувся:

— Не пропаде ваша Марія. Прийде.

— Еге?

— Кажу ж!

Мати присмирніла.