Розділ «ЯР Роман»

— Аякже, ці-цілий в...вагон в...вербованих.

Максим заходився розпитувати в чергового, що він знає. Але знав той, мабуть, дуже мало, бо назвав лише один вагон, у той час як вагонів було два. Милитенко розповідав сумбурно й поверхово, і закінчив тим, чим і починав:

— Отож па-пан шеф і по-послав мене по-по вас додому.

Максим не знав, як йому підпитати про матір, і тільки посміхнувся:

— Ну?

— Ну й усе. А в... ваша мати каже, що в... вже пішов, так я й назад, загляну, ду-думаю, до-до кабінету.

Максим полегшено зітхнув. Тепер хоч знатиме, що сказала мати, інакше можна було дуже легко забрехатися. Милитенко не згадав Марії, і це втішало хлопця. Отже, Марія переховується, подумав він і сказав:

— Зараз іду. Хто там кликав?

— Лейтенант Газе. Па-пан шеф уже та-там.

— Гаразд. Можете йти, Милитенко.

Милитенко причинив за собою двері. Отже, знову лейтенант Газе. Тепер уже Максим не мав сумніву, що першою персоною в Ярі є не комендант, блискучий гауптман Франц Енґель, а малопомітний для стороннього ока лейтенантик, його прості армійські погони більше не мусили вводити в оману. На відміну від енкаведистів з їхніми рипучими портупеями, дзеркальними халявами чобіт і малиновими петлицями з безліччю емалевих відзнак, служба СД полюбляла затишок, уникаючи всіляких зовнішніх ефектів.

Максим пішов у будинок через дорогу. Вартовий німець не віддав йому чести, і це несподівано розважило Максима й зняло те неприємне одчуття, що холодить під ложечкою або розслаблює коліна.

Він постукав у двері, і з кабінету почулося:

— Герайн!

Крім самого лейтенанта Газе, там сидів голова управи Батюк, начальник української поліції й ще двоє німців у погонах оберлейтенантів. Батюк щось доказав лейтенантові й розкланявся. Газе порухом кивнув Максимові на стілець, із якого щойно встав голова управи. Збоку від лейтенанта стояв жучкуватий перекладач комендатури.

— Ви вже все знаєте? — поспитав через тлумача Газе, хоч Максим і сам зрозумів.

— Так, трохи знаю, — відповів він. Йому було неприємно дивитися у вічі лейтенантові, бо щоразу пригадувався той літній день минулого року, коли Газе кидав слово, яке хльоскало, мов батогом: «Макс!... Максі...» Чи не доведеться й удруге стати віч-на-віч із лейтенантом?

— Ви запізнилися, — сказав Газе. — Ми вже тут усе обговорили. Подробиці довідаєтесь од свого безпосереднього шефа.

Він кивнув у бік Афіноґена. Максим блимнув на того. Начальник поліції був аж зелений. Про що вони тут домовилися?

— Сподіваюсь, ви не пропонуватимете також зробити нову облаву й виловити втікачів? — єхидно посміхнувся лейтенант. — Бо тут ми вже чули таку пропозицію. — І він знову кивнув на Афіноґена Горобцова.