Розділ «ЯР Роман»

— Що? — Я не зрозумів.

— Не прийдеш?

Я сердито махнув у темряві рукою й вийшов. Якби зараз трапивсь Олег Попович, я вдарив би його в обличчя. Але доки дійшов до Поповича, геть стомився й знесилів, і тієї рішучости вже це було. Я промовив:

— Уночі випустили самих українців.

Олег нічого не відповів на те.

Я повторив так само кволо й безвільно:

— Ви чуєте? Самих українців.

— Чую.

— Ви знали про це, Олегу?

— Знав, — знехотя відповів він.

— І ви вважаєте, це справедливо?

— Так! — Голос Олегів забринів роздратуванням. — Чого це ти так печешся про кацапів? Я вважаю, ми зробили правильно.

— А я вважаю — неправильно, — тихо заперечив я, шкодуючи, що моя рішучість так швидко розвіялася дорогою сюди.

— Росіянам тут нема чого робити. Хай забираються у свою Азію. Європа для європейців. Азія — для азійців. Хоч трохи тепер поменшає. Якби і скрізь так робили. Нехай лишень українці хоч раз відчують, що вони чимось кращі. Нехай знають — ми боремося за них. Я вважаю, Нетреба, що ми зробили цілком правильно. Бо наш народ став такий безхребетний, навіть не помічає, як його виживають із батьківської землі.

Я озвався:

— Олегу, ви збирались одружитися з моєю сестрою...

— Так воно й буде.

— Її повезли до Німеччини.

Олег Попович схопився на ноги — аж табуретка перекинулася:

— Що-о?.. Як? Хто? Коли?