Розділ «ЯР Роман»

Максим скромно схилив голову. Висовувати якусь теорію на противагу своєму начальникові не входило в його наміри. Але ж лейтенант був людина твереза. Якщо кіт раз випустив мишу, то вона вдруге не так легко попадеться в його пазури. Афіноґен тут дав одвертого маху.

— Поки триватиме розслідування, — проказав лейтенант, — ви тимчасово переймете всі справи української поліції на себе.

Максим устав і коротко кивнув головою, як це було вживано в комендатурі.

— Поки що все.

Афіноґен теж підвівся, і вони з Максимом вийшли, за ними поплентав і перекладач. У кабінеті лишились тільки німці.

— Плохие дела, Максим Архипович, — сказав Афіноґен, коли вони ввійшли до своєї кімнати з вікном у двір.

— То так, — зітхнув Максим. «Мені теж доведеться не солодко, подумав він. Хто може сказати, куди приведе слідство»?

— Вы, значит, здесь сами, а я... Под команду лейтенанта Газе.

— Багато... партизанів було? — підпитав обережно Максим.

— Партизан? — протяг Афіноґен. — Вы думаєте, Максим Архипович, это были партизаны? Партизаны бы всех выпустили, а эти... только украинцев.

— Га?!

— Только украинцев! — підтвердив начальник поліції.

Максимові аж дух перехопило. То було щось не те, не могло такого бути. Як то — самих українців?

— А так. Украинцев выпустили, а русских назад в вагон, да еще и проволокой дверь закрутили.

— Як ви знаєте, що то... руські, росіяни?

— Списки видал. Двое-трое, говорят, из Яра, остальные все городские. Они и сами на допросе сказали, что те русских не выпустили.

У Максима наморочилось у голові. Значить, списки є, за списками тепер можна вдруге всіх позбирати, і кінець. І кінець...

Але Афіноґен мовби читав Максимові думки. Він одкашлявся й промовив;

— Немцы, немцы, а и те не всегда... Списки напечатали только сегодня.

— А... раніше... вчора хіба не було?