Розділ «ЯР Роман»

Ципльоночок просичав:

— Ах ты ж мандавошка! Дак и ты пел с ними? Ну-ка подь суда...

...Потім Кастусь розтирав садна й казав нам з Якимом:

— Хацелі ад мяне «брызнуць»? Та не вышла па-вашему, га?

Ми сиділи на вузенькій приступці всередині Чортової воронки. За спинами в нас вертикально здіймалася вгору висока, майже відшліфована кам'яна стіна, схожа на велетенську чашу чи каструлю. Ноги ми позвішували вниз, де починалася вкрита ослизлою травою воронка. Варто було ступити обома ногами на ту воронку, і тебе понесло б у прірву. Там, унизу воронки, навіть серед непевного в умовах вічної мерзлоти літа стояв густий туман, а взимку чорніла справжня хмара, ховаючи вхід до пекла.

Але ми троє знали, що то вихід в інший світ, де на нас могло чекати інше життя, а ще певніше — погибель.

А ми все-таки з надією дивились у вже потемнілу від перших морозів пащу воронки. Учора ми випробували метод, як потрапити сюди втрьох, коли зима добіжить свого перевалу. Чи не розкусить начальство нашої хитрости?

Сухарів нам дали на десять днів, а ми вже знали, що кожну крихту треба ощадити...

Розділ двадцять перший

Уранці в Ярі знялася справжня веремія. Максим знав, що подібного слід сподіватися, і навмисне трохи припізнився на роботу. Афіноґена в кабінеті не було, але в коридорах усі ходили, мов привиди, уникаючи дивитись одне одному в вічі. Олег теж не з'являвся. Він вийшов з хати разом із Максимом, але до центру вирішили на всяк випадок добиратись окремо, різними вулицями. Сьогодні вночі вони захопили німецький поїзд і звільнили бранців, що мали бути відправлені до Німеччини. Снігу за ніч усипало більше, ніж за два попередніх місяці зими. Отже, боятися, що натраплять на їхні сліди, не доводилося. Та й сніг і досі надав, неначе на небі ввірвавсь очкур снігового лантуха.

Але Максим був певен — німці їх так не залишать і шукатимуть інших шляхів, щоб розкрити змову. Важко було тільки здогадатися, відки вони почнуть.

Увійшов черговий поліцай Милитенко, страшенно заїкуватий чолов'яга, якого позавчора «заступав» Костюк на варті.

— Ви т тут, па-пане шефе?

— А де ж мені бути?

— Я бігав кли-кли-кликать вас, а ва-ваша мати каже, що ви... ви... ви... Йдіть у той... комендатуру!

Він узявся за клямку, але Максим доконче мусив знати, шо відповіли Милитенкові вдома.

— Що там у комендатурі? — байдужим голосом поспитав він, аби втримати чергового.

— Та шо ж, хіба ви не-не знаєте? Па-па-партизани вербо-бованих одбили.

— Партизани?!

Вигук був такий щирий, що Милитенко аж посміхнувся. Максимові й на думку не спадало, що німці можуть припуститися такої версії.