Розділ «ЯР Роман»

Я насилу дочекався кінця робочого дня й негайно пішов до Ягол. Вікна в обох половинах темніли. Я постукав у шибку Оленчиної кімнати. Мені ніхто не відповів. Я подумав, чи стукнути до Антона, проте чомусь не наважувався. І коли вже ступив на першу сходинку веранди, почувсь Оленчин голос:

— Це ти, Макси?

— Я.

— Чого ж ти не обзивався!

По той бік скреготнув засув, і двері відчинились. Теплі Оленчині руки лягли мені на плечі й торкнулися щік.

— Ти вже все... знаєш?

— Усе.

Вона потягла мене в хату й засунула сінешні двері, накинула гак і на хатніх.

Я спитав машинально:

— Там уже сплять?

Оленка відказала:

— Еге. Антін пішов у ніч.

Вона скинула з мене шинелю й повісила коло дверей. Я здибав Оленку в темряві й пригорнув. Оленка зайшлася тихим плачем. Я посадовив її на ліжко й ніжно взяв за тремкі плечі.

Вона спитала:

— Що ж тепер буде, Макси?..

Я спробував її розважити:

— Що людям, те й нам. Як у часи стихійного лиха.

— Ми тут, а вони...

— Знаю.

— Їх повезли?