Розділ «ЯР Роман»

Бандьєра росса,

Бандьєра росса!..

Власне, останні два слова багато хто з наших уже знав, вони означали «Червоний прапор». Того ж вечора на перевірці знову говорив начальник табору Потапов:

— Некоторым контрикам, оказывается, мало сказать раз. Но я не люблю повторяться. Приказываю: за распевание недозволенных мною песен непонятного содержания наказать десятью днями пребывания в Чортовой воронке следующих заключенных...

Тут майор Потапов оголосив прізвища тих чотирьох «інтернаціоналістів», з яких я запам'ятав тільки двох, бо таке не можна було не запам'ятати: Міцкевич і Шіллер. Тепер я думаю — можливо, то були псевдоніми?

Після оголошення вироку тим іноземцям Кастусь Матусевич непомітно штовхнув мене в спину. Було темно, дев'ята година, але на плацу вже лежав сніг, хоча ще не кінчився серпень. Я боявсь, чи не побачить того Кастусевого руху котрийсь наглядач або навіть староста. На наше щастя, все обійшлось. Та коли пролунала команда «Р-р-разойдисссь!..» і ми понуро порипіли кожен до свого бараку, Кастусь тихо промовив:

— Як ты заважаєш — тэта не выхад і для нас траіх?

Коли ми всі втрьох зібралися в бараці й там знявся звичайний для такої пори гамір, Яким Литовченко сказав, не боячися, що його ночує сторонній:

— Думка непогана... Треба б якусь усім нам відому пісню, але радянську: щоб нам Потапов не припаяв ще й контрреволюції. Бо тоді можна загриміти й на «Дику сопку».

«Дика сопка» була відділенням нашого Верхньо-Колимського концтабору утвореним ще 1938 року. На «Дику сопку», розташовану кілометрів за п'ятнадцять звідси, відправляли за найтяжчі порушення табірного режиму. Достеменних відомостей про те відділення ми не мали, бо звідти ще ніхто не повертався, як і з того світу. Це створювало навколо «Дикої сопки» ореол похмурої романтичности.

Рішення наше оформилося само собою.

Коли нашу колону супроводжував на роботу й з роботи наглядач Ципльоночкін, якого всі називали позаочі просто Ципльоночком, хоч він мав звання командира відділення військ НКВС і носив на малинових петлицях по два трикутники, — ми не йшли отарою, а мусили карбувати крок і співати його улюблену пісню «Широка страна моя родная». Яким Литовченко запропонував:

— Може, перекладеш оце паскудство по-нашому — хай тоді Ципльоночок морщить лоба, що воно таке...

Я згодився перекласти, та поки мучився над першим рядком, мені згадалося щось несподіване. Коли я вчився в університеті, комітет комсомолу організував на кожному курсі співання пісні, слова до якої написав Максим Рильський, а музику — Левко Ревуцький:

Із-за гір та з-за високих

Сизокрил орел летить.

Не зламати крил широких,

Того лету не спинить!

То була пісня про Сталіна, слова простенькі, мелодія також не надто хитра, тож Яким вивчив їх буквально за п'ять хвилин. Ми мусили співати це втрьох, щоб усіх разом посадили до крижаного карцера Чортової воронки. Але наш білорус виявився дуже нетямущим поліглотом: мелодію вивчив доволі швидко, а слів ніяк не міг запам'ятати. Ще й сердився:

— Хахляччына якаясь, язык выварачывает! Як вы на ёй гаварице?