Розділ «ЯР Роман»

Паровоз крикнув, помітивши сигнали, і почав збавляти швидкість. Чахкання вповільнювалось, але поїзд ішов ще досить швидко, протинаючи темряву золотим кинджалом. Обличчя тих трьох, що на полотні, зайнялися полум'ям, і Максим тепер дивився тільки на них. Груди йому підперло, і він уривчато дихав. Олег Попович лежав поряд, зовсім поряд, а зобапола їх нишкли інші, півтора десятка озброєних людей.

Максимові здалося, що зараз мусить статись неймовірно страшне й пі з чим незрівнянне. Він увесь неначе зібрався клубком. Рука поволі простяглась уздовж тіла, тоді заходилась нервово шукати кишеню, Максим ніяк не міг угамувати її. Пальці нарешті торкнулися гладенької поверхні металу, і він дістав пістолета. Поїзд підходив чимраз ближче, а ті троє незворушно стояли на його шляху, тільки «поліцай» швидше кружляв ліхтарем у повітрі.

Нерви в Максима напнулися, мов струни, ось-ось увірвуться. Ще мить, ще мить... Було вже видно, як повільно крутяться сполучені штангою задні колеса локомотива. Пара виходила з циліндрів довгим сичливим струменем. «Що вони там собі думають! — переживав Максим, — їх же зараз переїде...» Чорне металеве громаддя сунуло й сунуло, сердито форкаючи. За тендером видніло всього три вагони, три невеликі криті вагони, та набраної інерції їм вистачало, щоб і далі штовхати знесилений паротяг. Від переднього буфера до людей залишилося не більше десяти метрів. Тоді той, що з ліхтарем, почав задкувати, його приклад наслідували й інші двоє, і локомотив зупинився, дотягтись першим вагоном саме навпроти того місця, де лежав Максим із Поповичем та іншими п'ятнадцятьма. Після різучого променя фари в очах потемніло. Було тільки чути, як із паровоза гукнули:

— Що таке?

— Путь повреждьонна, — відповів голос Костюка.

— Де?!

— Онно там, трохи туди-го... — проказав той самий голос.

Кілька секунд, крім нечастого відсапування машини, не було нічого чути. По тому Костюк поспитав:

— Де начальство?

— А ти хто?

— Обходчик! Виключи прожектор, перетвою мать!

Машиніст, повагавшись, підкорився.

Почулася німецька говірка, хтось ойкнув, і насипом залопотіли кроки. Максим щосили стискав держачок пістолета, і рука йому тремтіла й сіпалася. Пролунала глуха черга з автомата, згодом ще одна.

— Олегу!.. — вихопилося в Максима.

Та той засичав:

— Ци-ить!!!

У першому вагоні спалахнуло світло й хтось закричав: «А-а-аи!...» Попід колесами майнула тінь, за нею друга, ляснув короткий пістолетний постріл, тоді ще й ще... Максим до болю в очах удивлявся в темряву, сніг заважав, і повіки самохіть бликали. «Що трапилося, чому така тиша?» — подумав Максим і крикнув у саме вухо Олега:

— Чого ви мовчите?!

І в цю мить почувся Костюків голос:

— Давай! Уже!