Розділ «ЯР Роман»

— Верстов з вісім, — сказав хрипким голосом Костюк.

— Тоді рушаймо.

Люди потопталися, і хтось рушив першим.

— В один слід! В один слід! — скомандував Костюк, і всі виструнчились довгою вервечкою, намагаючись не толочити зайвого снігу. Максим ішов останнім, але за хвилину до нього прилаштувався здоровенний чолов'яга в битих валянках. То був Романенко. Максим глянув на нього й раптом згадав про те слово, що турбувало його останнім часом: наказ! Перед очима промайнуло білоброве обличчя альбіноса Макса. Це він тоді сказав: наказ... бефель... Тоді ще, коли Максима випустили з підвалів комендатури.

— Послав Костюк, щоб я ваші сліди затоптував. Ондечки ви в хромових.

Максим озвався до Поповича, який ступав попереду:

— Як ви думаєте, Олегу, їх би відпустили, коли б я... ну, коли попрохав би?

Попович не відповів, і Максим не наважився повторити. Вони йшли й ішли понад урвищем яру, шугаючи ногами в уже десятками чобіт і валянець протоптані сліди. Хлопцеві спало на думку, що так ось ходять узимку й вовчі зграї, і навіть досвідчений мисливець не завжди може з певністю сказати, скільки звірів пройшло цим слідом. Аналогія була явно невдала, які ж вони в бісового батька вовки, та настрій підупав.

— Не хвилюйся, — сказав, обернувшись, Попович, певно, тільки тепер спромігся на відповідь. — Завтра будуть обидві вдома.

І Максим подумав, як багато часом важить одне-єдине речення. З правої руки в них чорнів таємничий яр, а десь там, ліворуч, мало бути залізничне полотно. Його в темряві не було видно, та Максим із дитинства знав цю місцевість не згірше за власну долоню.

До Далекого Яру дісталися годин за три й поховались у лісонасадженнях. Прогуркотів у бік Яру перший товарняк, а десь годині об одинадцятій — другий. Містечка звідси не було видно. Усі тирлувалися в обрідних деревцях, і кожен грівся, як умів.

— Невже вони спершу пропустять усі поїзди, та тоді? — тихо мовив Максим, але ніхто нічого певного не міг сказати.

Коли вірити Білаєнкові, що працював на станцій, то за п'ятнадцять хвилин мав з'явитися перший поїзд із Яру, о пів на першу — зустрічний, а другий з Яру — аж о четвертій годині дванадцять хвилин ранку. У літній час тоді вже буває видно. Але до містечка звідси, від Далекого Яру, було кілометрів з вісім, отже, належало робити поправку хвилин на двадцять-тридцять.

І справді, трохи більше як за півгодини з боку станції сяйнув різучим прожектором поїзд.

— Він, — сказав Білаєнко, якого Попович тримав коло себе.

Точно за розкладом прогуркотів і товарняк у бік Яру. Невже доведеться чекати четвертої години ранку? Минула перша година, минула й друга, сигналів же не було, неначе хлопці там поснули.

— На те схоже, що доведеться мерзнути до ранку, — немов угадав Максимову думку Олег Попович.

І цю мить з насипу загукали:

— Горить! Горить!

Усі поповертали голови й ясно побачили в далині слабенький червоний вогник. Тоді спалахнув ще один — дужчий і яскравіший. Тепер сумніву не було — то не випадкова блимавка, а сигнали.