— Верстов з вісім, — сказав хрипким голосом Костюк.
— Тоді рушаймо.
Люди потопталися, і хтось рушив першим.
— В один слід! В один слід! — скомандував Костюк, і всі виструнчились довгою вервечкою, намагаючись не толочити зайвого снігу. Максим ішов останнім, але за хвилину до нього прилаштувався здоровенний чолов'яга в битих валянках. То був Романенко. Максим глянув на нього й раптом згадав про те слово, що турбувало його останнім часом: наказ! Перед очима промайнуло білоброве обличчя альбіноса Макса. Це він тоді сказав: наказ... бефель... Тоді ще, коли Максима випустили з підвалів комендатури.
— Послав Костюк, щоб я ваші сліди затоптував. Ондечки ви в хромових.
Максим озвався до Поповича, який ступав попереду:
— Як ви думаєте, Олегу, їх би відпустили, коли б я... ну, коли попрохав би?
Попович не відповів, і Максим не наважився повторити. Вони йшли й ішли понад урвищем яру, шугаючи ногами в уже десятками чобіт і валянець протоптані сліди. Хлопцеві спало на думку, що так ось ходять узимку й вовчі зграї, і навіть досвідчений мисливець не завжди може з певністю сказати, скільки звірів пройшло цим слідом. Аналогія була явно невдала, які ж вони в бісового батька вовки, та настрій підупав.
— Не хвилюйся, — сказав, обернувшись, Попович, певно, тільки тепер спромігся на відповідь. — Завтра будуть обидві вдома.
І Максим подумав, як багато часом важить одне-єдине речення. З правої руки в них чорнів таємничий яр, а десь там, ліворуч, мало бути залізничне полотно. Його в темряві не було видно, та Максим із дитинства знав цю місцевість не згірше за власну долоню.
До Далекого Яру дісталися годин за три й поховались у лісонасадженнях. Прогуркотів у бік Яру перший товарняк, а десь годині об одинадцятій — другий. Містечка звідси не було видно. Усі тирлувалися в обрідних деревцях, і кожен грівся, як умів.
— Невже вони спершу пропустять усі поїзди, та тоді? — тихо мовив Максим, але ніхто нічого певного не міг сказати.
Коли вірити Білаєнкові, що працював на станцій, то за п'ятнадцять хвилин мав з'явитися перший поїзд із Яру, о пів на першу — зустрічний, а другий з Яру — аж о четвертій годині дванадцять хвилин ранку. У літній час тоді вже буває видно. Але до містечка звідси, від Далекого Яру, було кілометрів з вісім, отже, належало робити поправку хвилин на двадцять-тридцять.
І справді, трохи більше як за півгодини з боку станції сяйнув різучим прожектором поїзд.
— Він, — сказав Білаєнко, якого Попович тримав коло себе.
Точно за розкладом прогуркотів і товарняк у бік Яру. Невже доведеться чекати четвертої години ранку? Минула перша година, минула й друга, сигналів же не було, неначе хлопці там поснули.
— На те схоже, що доведеться мерзнути до ранку, — немов угадав Максимову думку Олег Попович.
І цю мить з насипу загукали:
— Горить! Горить!
Усі поповертали голови й ясно побачили в далині слабенький червоний вогник. Тоді спалахнув ще один — дужчий і яскравіший. Тепер сумніву не було — то не випадкова блимавка, а сигнали.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Яр» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЯР Роман“ на сторінці 284. Приємного читання.