Розділ «ЯР Роман»

— Вертай, кажу! — гаркнув Максим знетямлено.

І, доки Антін опам'ятався, він зник за рогом останньої вулички. Сніг пішов мокрий і лапатий.

Біля розколеного блискавкою дуба, що ріс над самим яром, видніла ціла юрба людей. Максим наблизився до них. Олег був уже там.

— Добре, що тебе Костюк повідомив, куди йти, — сказав він.

А хлопець не знати навіщо почав лічити людей під розчахнутим дубом: троє та двоє — п'ять, та троє й троє — одинадцятеро, та ще чотири, та їх із Олегом двоє...

— Ще немає Костюка.

— А-а.

Максим думав, чи сказати йому за Оленку та Марію. Мабуть, не треба нічого казати, вирішив він.

— У Костюка буде душ десять, а може, й менше.

Люди під дубом були, як і він, у кухвайках і старих піджаках. Дехто тримав за плечем карабін, дехто повісив на шию по німецькому автоматові. Іншого не можна було розібрати в темряві. Максим сказав:

— І Марію забрали.

Олег Попович хитнув у його бік, неначе хотів підступити, але закляк.

— І Марію, й Оленку.

За годину надійшла група Костюка. Усі, крім нього, були у формі української поліції, а двоє навіть у німецькій. Максим перелічив — ще семеро. Попович підійшов до нього й узяв за плечі:

— Кажи тепер, Нетреба.

Максим почав викладати свій план загонові. Люди слухали уважно, тільки в кінці Костюк уточнив:

— У конвої самі німці?

— Самі німці, — відповів Максим.

Морозу здавалося не більше двох-трьох градусів, але вітер понад яром вільно гуляв, і Максимові стало холодно. То було після біганини, і він почав тупцювати на місці, щоб розігнати кров.

— О котрій має рушити поїзд? — поспитав Олег.