Розділ «ЯР Роман»

Олег наказав рушати.

Ішли назад слідом, ледве вгадуючи прикидану вже низку ямок. Максима допікав голод. Він узяв у рот грудочку снігу й почав смоктати.

— Що він з ними зробить?

Олег, як і сюди, йшов попереду, і Максим ступав у його слід, а за ним похитувався здоровило Романенко в битих валянцях. Олег перепитав:

— Хто?

— Костюк.

Людська вервечка зупинилася, і Максим наступив Олегові на ногу.

— Вони можуть... виказати.

Той хлопець якось надто довірливо дивився на Максима: «Ми а Веприків...» Максим спитав те саме:

— Що він з ними зробить?

І, не здобувши відповіли, не знати навіщо почав рахувати кроки: раз... два... три... чотири... п'ять... «Ми з Веприків...» шість... сім... Архип Нетреба теж народивсь у Веприках... дев'ять... десять...

Олег повернув голову назад і промовив:

— Допитуватимеш потім. Краще думай про алібі. Цього разу так не минеться.

Максим думав про те, що хлопець, певно, проситиметься й заглядатиме Костюкові у вічі. Він загріб, нахилившись, добру жменю снігу й розтер ним обличчя. А той, старий, і слова не промовить, у цьому можна й не сумніватися.

Група йшла мовчки, тільки зрідка хтось тихо кашляне чи сякнеться, і знову слід у слід, слід у слід... Коло розщепленого дуба по двоє, по троє шаснули кожен у свою вуличку.

— Ходім до мене, — сказав Олег.

— Чого?

— Так. На всяк випадок...

— А це? — Максим торкнув себе рукою по кухвайці.

Олег подумав.