Розділ «ЯР Роман»

Костюк узяв із собою «німця» й ще двох у цивільному, і вони підступили до вагонів, звідки чути було притамований гомін й окремі схвильовані вигуки. Якась дівчина заплакала, хтось усередині шикнув на неї. Костюк із двома почали відкручувати двері.

— Ходім, Нетреба, нам туди... не обов'язково.

Максим спустився з насипу й підійшов до гурту чорних постатей, що юрмилися в обрідному лозиняччі захисної лісосмуги. На снігу чипіло двоє людей зі скрученими назад руками.

— Хто це? — спитав Максим і сам здогадався: — Машиністи?

— Машиністи! — з готовністю озвався один зі скручених і підвівся. — Ми з Веприків, нас перегнали в Яр, ну, й... Ми нічого не знаємо...

Це був ще молодий хлопець, худий і високий. Його товариш мовчки дивився на Максима та Олега, навіть не ворухнувшись. Максим спитав:

 — Нащо їх пов'язали?

— Розв'яжіть, — сказав Попович і відійшов убік.

Двоє, вдягнених у поліцейську форму, заходилися розплутувати в темряві мотузи на руках машиністів. Старший потер зап'ястя, гребнув рукою снігу й узяв у рот. Максим підійшов до Поповича. Нерухомий потяг стояв на високому насипі метрів за п'ятнадцять од них, і звідти линули невиразні голоси. Так минуло з півтори години. Тоді прибіг Костюк. Обличчя в нього було запнене шарфом.

— Готово, шефе.

— Не випускай їх поки що з вагонів, — одповів Олег.

— Скільки?

Попович подумав.

— Ну, хвилин тридцять — сорок. Можна?

— Добре.

Костюків голос хрипів під шарфом якось по-чужому, і навряд чи хто міг би його впізнати в такому вигляді, тим паче — вночі.

Він пішов, але Попович завернув його з дороги:

— А як же... ці?

Костюк подумав, тоді махнув рукою:

— Хай тут.