Розділ «ЯР Роман»

— Забрали, дьо-одьку! — вихопився десь із темряви Антось. — Бо-отка з мо-омкою не було, а їх прийшло двоє німців і поліцо-ой, і забро-оли...

— Ви Антона не бачили? — проказала Паша.

Максимові зараз найменше хотілося бачити саме Антона, він, і досі відхекуючись, одповів:

— Ні не бачив.

— Значить, ви розминулися... Він побіг до вас.

— Угу...

Максим не слухав Паші, лише відчинив спиною двері й поволі вийшов. У скронях стукало, поболювала голова. Два німці й поліцай... Два німці й поліцай... Чи випустили б Оленку, якби він сказав, що вона — його наречена? Кров у вухах майже відчутно переливалася й шуміла. Напевно б випустили, напевно б... І її, і Марію. Максим став і здивовано обзирнувся. Ноги підсвідомо понесли його до центру. Він звернув у вуличку й подався туди, де під розчахнутим дубом чекали. Справа ж не тільки в них, не тільки в Оленці та Марії.

Навпроти йшов Антін.

— Це ти?

Хлопець зупинився, мовчки дивлячись на Яголу.

— Куди ти йдеш? — спитав Ягола.

— А що?

— Оленка...

— Знаю!

Він обминув Антона й зірвався підтюпцем.

— Зажди! Чув?..

Та Максим пустився ще дужче. Коли Черкаси лишилися позаду, він оглянувсь. Антін майже наздогнав його. Дочекавшись, поки той підбіжить, Максим грубо крикнув йому:

— Вертайся!

Ягола підступив і взяв його за поли:

— Чуєш? Ти ж можеш... Ти ж Оленку... Ходьом удвох!